Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

Коли він заходить до намету, у вухах лунають безперервні суперечки щодо його майбутнього.

Бейлі опиняється в кімнаті, котра нагадує бабцину вітальню, лише не так різко пахне лавандою. Тут стоять кілька стільців, жоден із них не зайнятий, але увагу хлоп’яти привертає іскристий свічник, а за мить він помічає завісу.

Її зроблено з нанизаних на нитку яскравих намистин. Бейлі ніколи не бачив нічого подібного. Намисто мерехтить у світлі, і хлопчик не знає, як має вчинити — зайти всередину чи зачекати, поки його погукають або подадуть якийсь знак. Він озирається в пошуках таблички з правилами поведінки, але тут нічого такого немає, тож Бейлі доводиться знічено стояти в порожньому передпокої. І ось його кличуть з-поза завіси.

— Будь ласка, заходь, — каже йому тихий жіночий голос, що звучить так, наче його господиня стоїть поруч із Бейлі, хоча хлопчик упевнений, що той долинає із сусідньої кімнати. Він нерішуче підводить долоню, щоб торкнутися гладеньких холодних намистин, і виявляє, що руки легко проходять крізь нитки, які розходяться врізнобіч, наче вода чи довга трава. Коли намистини зіштовхуються, вони клацають — і цей звук, схожий на шерхіт дощових крапель, луною шириться в темній кімнаті.

Кімната, до якої він заходить, уже менше скидається на бабцину вітальню. Тут повно свічок, а в центрі стоїть стіл, з одного боку до якого тулиться порожній стілець, а з іншого сидить пані, убрана в чорне, із довгою тонкою вуаллю на обличчі. На столі лежить колода карт і стоїть велика скляна куля.

— Прошу, сідайте, юначе, — каже пані.

Бейлі ступає кілька кроків і опускається на порожній стілець. Той виявляється на диво зручним, не те що жорсткі бабцині стільці, хоча зовні він дуже схожий на них. Лише зараз Бейлі вражає думка, що він ніколи не чув, щоб артисти в цирку розмовляли — окрім рудої дівчинки. Протягом свого виступу ілюзіоністка мовчала, хоча тоді він цього не помітив.

— Боюся, що мушу наперед попросити платню, — каже жінка. Бейлі з полегшенням згадує, що має додаткові кишенькові гроші, котрі залишив на непередбачувані витрати.

— Скільки це коштує? — цікавиться він.

— Скільки ти готовий дати, щоб зазирнути в майбутнє, — відповідає віщунка. Бейлі на мить замислюється. Таке правило видається йому дивним, але чесним. Він виймає з кишені достатню, на його думку, кількість монет і кладе їх на стіл. Жінка не забирає гроші, лише змахує над ними руками — і вони зникають.

— Що б ти хотів дізнатися? — питає вона.

— Про моє майбутнє, — пояснює Бейлі. — Моя бабця хоче, щоб я вступив до Гарварду, але батько вважає, що я маю успадкувати ферму.

— А чого хочеш ти? — цікавиться віщунка.

— Не знаю, — зізнається Бейлі.

У відповідь жінка дружньо сміється, і хлопчик почувається розкутіше, наче спілкується з кимось звичайним, а не загадковим і чарівним.

— Це добре, — каже пані. — Можемо подивитися, що кажуть із цього приводу карти.

Віщунка бере колоду та мішає її, перекидаючи карти з руки в руку. Вони падають хвилями одна за одною. Потім жінка розкладає їх на столі одним різким рухом, утворюючи з однакових чорно-білих карт арку.

— Вибери одну, — пропонує віщунка. — Не поспішай. Це буде твоя карта. Та, що зображуватиме тебе.

Бейлі дивиться на дугу з карт і супиться. Усі вони здаються однаковими. Дрібні візерунки, деякі трішки ширші за інші, декотрі лежать не так рівно. Хлопчик переводить погляд з боку в бік, поки одна карта врешті не впадає йому в око. Вона захована серед інших, майже цілком прикрита сусідньою картою — видніється лише краєчок. Дитина тягнеться до неї, але завмирає, ще не торкнувшись.

— Можна мені доторкнутися до неї? — питає Бейлі. Він почувається як тоді, коли йому вперше дозволили розставити на столі святковий сервіз. Наче насправді йому не можна торкатися таких речей. І навіть трішки страшно, що можна щось порушити.

Але віщунка киває, і Бейлі кладе палець на карту, щоб витягти її з-поміж сусідів і покласти на стіл окремо.

— Можеш перевернути її, — дозволяє пані, і Бейлі слухається.

З іншого боку немає чорних і червоних значків, як на гральних картах, до яких звик Бейлі — жодних сердець, треф, вин чи бубн. Натомість там намальована картинка — чорним, білим і відтінками сірого кольору.

Там зображений лицар верхи на коні, наче той, що рятує в казках принцес. Він має білого коня й сіру броню, а на тлі за ним скупчилися чорні хмари. Кінь скаче галопом, а лицар нахилився в сідлі, виставивши меч, наче поспішає стати до визначної битви. Бейлі роздивляється карту, розмірковуючи, куди прямує лицар і що може означати ця карта. Cavalier d’Épées — написано вгорі химерними літерами.

— Це мав би бути я? — питає хлопчик. Жінка всміхається і складає арку з карт акуратним стосиком.

— Він буде зображувати тебе в нашому ворожінні, — пояснює вона. Ця карта означає рух чи подорож. Карти не завжди мають одне