Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

наскрізь — з усіма своїми норами, підземками, каналізаційними стоками й заритими кабелями, з усіма могилами, але труни порожні.

Не тільки чоловік здатний любити жінку. Я заведу собі пса, він мене чекатиме, і кожний довгий день житиме заради мене, і стрибатиме, зустрічаючи, бруднитиме сорочку великими лапами, вилизуватиме щоки...

Я йшла, стискаючи амулет на шиї, оглядаючись, вдивляючись в обличчя. Ефірні метелики літали над чиєюсь щасливою маківкою, хмари скупчились довкола відзначеного депресією чола, люди йшли, підсвічені зеленою надією й червоною злістю, жовтою нудьгою й сизою нелюбов’ю, але Тіні серед них не було й не було жертви, крім мене. Тільки за мною тягся кривавий слід.

Краплини падали дедалі густіше. Я не хотіла дивитися на себе в дзеркало — через слабкодухість. А день, як на зло, був чудовий.

Періодично мені на очі траплялися службовці Доставки: Піпл промайне то тут, то там, принюхуючись, не ховаючись, заробляючи здивовані погляди. Гриша стояв, нервово озираючись, стискаючи балончик з фарбою. Ліза бігала колами в спортивному костюмі, зображаючи московський джоґінґ. Льоша дивився — я знала — з кожної камери спостереження, яка стояла на моєму шляху...

Але Тінь не виходила. Внутрішній секундомір відлічував останні хвилини.

Ми зустрілися на перехресті. Ліза важко дихала. Піпл ворушив ніздрями. Гриша стискав балон, ризикуючи роздавити.

— Тінь не вийде, — сказала я.

Піпл відкрив рота, щоб заперечити, але я його випередила:

— Це не випадковість, зрозумійте! Тінь прекрасно знає, хто я! Вона знає, що ми її чекаємо. Вона не вийде!

— Завжди виходять, — почав Піпл. — Вона вийде, вони завжди...

— Це не кінець світу, — я всміхнулася крізь сльози. — Вона ж не життя в мене відбирає. Я житиму. Подумаєш, ніхто не полюбить. Багато хто так живе. Плювати.

Ліза пополотніла, але не від страху. У житті не бачила, щоб люди так лютували.

— А от хрін їй! — гаркнула Ліза так, що на неї нажахано заозиралися перехожі. — Ми не дозволимо! Піпл, чого ти стоїш?! Шукай! Гришо, шукай для нього опорні точки, вітер міняється, давай по секторах... ти її засічеш!

Піпл кліпнув. Щока в нього сіпнулася.

— Ні, — сказав він пошепки. — Її тут немає. Даша правду каже.

* * *

Він жив на тридцятому поверсі в новому елітному будинку: татусь відкуплявся від сина досить ефективно. Я з жахом подумала, що станеться з Семом через кілька років, коли маска навіженого мажора приросте й самотній хлопчик, якого я побачила колись на вершині Головної будівлі, перетвориться на самовдоволеного паразита.

— Щось сталося? — він заглянув мені в лице.

— Ні, все добре...

Я побачила своє відображення в дзеркальній стінці швидкісного ліфта. Торкнулася амулета на шиї... і відсмикнула руку. Мені залишилося кілька хвилин. Потім принцеса перетвориться на жабу, карета на гарбуз... Зовні все залишиться, як і раніше, але дорогоцінні мотузочки, натягнуті між нами, згорять назавжди й згорнуться обвугленими петлями. Сем подивиться на мене — і не зрозуміє, що ж його так приваблювало, що ж він у мені роздивився...

Він загадково всміхнувся:

— Я хотів тобі дещо показати...

І розчинив переді мною двері квартири. Це була простора студія з панорамним краєвидом з вікна, але не це вразило мене; вся кімната була заставлена рамками й рамочками, обвішана пластиковими файлами на мотузочках, і звідусіль, з кожної рамки, на мене дивилася я.

Коли він встиг усе це назнімати?! Не розумію... Учора й позавчора не міг... Отже, раніше? Отже, він наздогнав мене на сеґвеї той найперший раз — не випадково?!

Він був талановитий. Він умів бачити. Я розпізнавала на цих світлинах те, чого не могла б роздивитися у дзеркалі: свою радість і втому, авантюризм і відчуженість, так, немов інший, потойбічний світ кидав відбиток на моє лице. Отже, за час свого фотополювання Сем дізнався про мене більше, ніж я сама?

— Дашо, що таке? Тобі не подобається?!

Сльози бризнули, немов я проковтнула столову ложку гірчиці. Я притисла долоні до обличчя:

— Подобається... Дякую. Я просто дуже... я, знаєш, плаксійка. Часто плачу, в кіно, в театрі, над книжкою... Дякую, Сем, я просто не знала, що ти вмієш так.

Посередині кімнати накритий був стіл. Сем не стримався й замовив у ресторані якісь закуски, сир, овочі, шампанське. Я кусала губи й намагалася уявити: через кілька хвилин, коли з мене викачають невидиме, невідчутне... необхідне... Коли мене не можна буде любити — чи зникне світло з цих його знімків? Чи зникне радісне передчуття, тепло, іронія, життя?

— Дашо, ну я ж бачу, щось не так...

— Сем... я дуже-дуже рада, що ти з’явився в моєму житті.

— Я теж... а чому так трагічно?

— Тому що...

— Стоп. Ти ж не хочеш сказати зараз якусь дурню, типу в нас майнова нерівність і все таке.

— Ні, я...

— Ти подивилася в Інтернеті про «розлад прихильності», про амнезію в підлітків і вирішила, що я...

— Та ти що! Ні!

— Тоді