Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

Я всміхнулася крізь сльози:

— Сем... причина не в тобі. Причина в мені. Я...

Він став серйозним:

— Ти хвора?

— Ні.

— Тоді що таке? Ти під слідством? Тебе переслідують? Ти прихована марсіанка? Це все можна владнати, ти ж розумієш...

Я швидко набрала телефонний номер:

— Піпл, скільки мені лишилося?

— Три з половиною хвилини, — сказав Піпл у трубці. Голос його вібрував від напруги, наче він тримав на плечах навантажений вугільний вагон. — Ми працюємо...

— Дякую.

Я встановила таймер на телефоні. Замигтіли цифри.

— Через три з половиною хвилини... трохи раніше... ти мене розлюбиш.

— Не смішно, — сказав Сем після паузи.

Я кивнула:

— А як не смішно мені, якби ти знав... Слухай. Мене не можна буде любити. Через три хвилини ти подивишся на мене зовсім іншими очима. Ти не зможеш зрозуміти, як узагалі... чому видивився мене в натовпі. Усі ці мурашки поза спиною, піднесений настрій, сміх без причини — усе зникне.

— Чому? — запитав він, не зводячи з мене очей. — Чому ти так вирішила?

— Мене... Я... для простоти назвімо це пристрітом. Мене... зачарували. На мені вроки. У мене відбирають... здатність бути коханою.

— Знаєш, Дашо, я думав, це я божевільний, а виявляється, бувають і крутіші випадки...

— Я не прошу, щоб ти вірив. Просто це станеться через...

На екрані мого телефону бігли цифри, назавжди відбираючи надію.

— ...Через дві з половиною хвилини.

Я підійшла до дзеркальної шафи. Дотяглася до амулета, стиснула в долоні, подивилася на своє відображення...

Шкіра складками тремтіла на моєму лисому черепі. Кров з очей і ніздрів нерівно запеклася, під закривавленою шкірою проступали горби, на скроні темнів знак Тіні — він був чорний, з липким блиском, він був як печатка на вироку. Я замружилася...

А коли розплющила очі — Сем уже дивився на мене по-іншому. Напружено... і з подивом. Наче не впізнавав. Його любов зникала, віддалялася, танула так швидко, що він і сам бачив це на власні очі. Щойно тут була я — і от уже хтось інший... чужий. Зовні все на місці — а всередині порожнеча.

— Що це? — прошепотів він.

— Про це я й казала. Тепер ти зрозумів?

— Але... цього не може бути... я ж тебе...

Він труснув головою, наче відкидаючи мару:

— Дашо, випиймо шампанського? Скуштуймо цей сир? Ти такого не їла... А от дивися, що тут є...

У його метушливих рухах проступала провина. Це мене роздратувало.

— Ти ні в чому не винен, чуєш?! Не смій! Ти не можеш мене любити з примусу!

У мене стисло горло.

— Я... завжди тебе пам’ятатиму, Сем. А зараз відпускаю. Ти вільний!

Я майже побачила усмішку полегшення, що зародилася в куточках його губ. Я зняла з нього провину й відповідальність. Зараз він скаже: «Залишимося друзями, якщо ти хочеш». І ми потиснемо одне одному руки, як приятелі, з’їмо його чудесний сир і розбіжимося назавжди...

Усмішка на Семовому лиці змінилася на гримасу.

— Ні, — сказав він уривчасто.

— Що?

— Ні! Мені плювати на чари, пристріт, на всі ці справи... Я все одно тебе любитиму!

— Але мене не можна...

— А я буду!

Мій таймер закінчив зворотний відлік. Дійшов до позначки «нуль-нуль» і запищав.

Поринаю в тепле море. Бачу вогні на дні.

Поринаю в зірки лицем. Хапаю губами. П’ю зірки.

Відштовхуюся від чорного дна й піднімаюся нагору. Бачу світло на поверхні, зринаю й далі злітаю. Небесні коралові риби торкаються моєї шкіри. Піднімаюся вище — я зграя птахів, захоплених вихором. Розлітаюся на частини й збираюся докупи знову, осідаю по тугому канаті смерчу, вивертаюся навиворіт, вириваюся з жерла вулкана — я лава, я цунамі, я дикий білий прибій...

І знову поринаю в тепле море.

— Дашо! Дашо!

Прочинилися матові дверцята душової кабінки. Усередині стояв Гриша з балоном фарби в руках. Я засичала, як пробите колесо:

— Ти що? З глузду з’їхав?!

З кімнати чулася ніжна, сомнамбулічна мелодія, придатна для трансу й медитації, Сем спав зі щасливою усмішкою на лиці й не знав, що в його ванній у душовій кабіні з’явився службовець Доставки. Я щільніше загорнулась у чоловічий халат:

— Гришо, ти здурів?!

— Вибач, вибач...