Олександра Бракен - Темні уми

щоразу, коли я вже от-от повинна була зіп’ястися на ноги, чиїсь ноги пробігалися по моїх плечах і спині. Я встигала лише прикрити руками голову. Вдихнути було ніяк — я кричала, але мене ніхто не чув.

Злість і відчай кипіли в мені. Панічно втікаючи, діти щоразу глибше втрамбовували мене в сніг, а у мене тільки й думки — чи, бува, не потону я в ньому? Чи не задихнуся в крижаній чорноті? Чи не краще отак померти?

Чиїсь руки схопили мене за пояс. Один болісний вдих, коли мене підняли, витягнувши зі снігу, сповнив легені крижаним повітрям.

Ворота були розчинені навстіж, і діти, у яких вистачило наполегливості та спокою залишатися тут — і яким пощастило не схопити кулю, — висипали назовні, і тепер шмигали у гущавині дерев, що темніли неподалік. Їх було не більше двадцяти — з-поміж сотень дітлахів, які заповнили коридори старої школи — двадцять.

Я відчувала тепло, надзвичайне тепло. Руки, що підхопили мене, обійняли ще міцніше. Коли ж я поглянула, то побачила яскраві Лаямові очі.

Міцніше тримайся, гаразд?

Зу прокинулась, хапаючи ротом повітря, вихопилася зі свого сновиддя, щоби вдихнути на повні груди повітря.

Мене викинуло зі сну, жбурнувши назад у холодний готельний номер. Незважаючи на запамороки, через які світ наче ходив ходором, я повернулася до Зу, намагаючись розгледіти у темряві її силует.

Коли я дотягнулася до неї, то намацала там чиюсь руку.

Лаям похитав головою, намагаючись звільнитися з лабет сну.

— Зу, — прошепотів він. — Ей, Зу…

Я лежала непорушно.

— Ей, — ласкаво повторив Лаям, — з тобою все добре. То просто поганий сон.

Усередині в мене все перевернулось, коли я зрозуміла, що вона плаче. Потім почувся шерхіт дерева об дерево, коли він щось узяв з тумбочки.

— Напиши, — мовив Лаям, — не муч себе.

Мабуть, то було готельне канцелярське приладдя. Я заплющила очі, чекаючи, поки він увімкне дешевенький нічник, але він не порушив свого ж правила: окрім ванни, ніде світла не вмикати.

— Кого ти жалієш? — спитав він. — Єдиний з-поміж нас, хто впав у сплячку, — це Чабс.

Вона розсміялася, але сміх той був якимось деренчливим, та й тіло її все ще зоставалося напруженим.

— Снилося… те саме, що й раніше?

Ліжко скрипнуло, коли Лаям сів.

— Дещо інше? — повторив він за мить. — Так?

Цього разу тиша панувала трохи довше. Я не знала, чи вона досі пише у темряві, допоки Лаям не прокашлявся, а тоді хрипким голосом промовив:

— Я ніколи цього не забуду. Я був… я справді боявся, щоби ти не торкнулася воріт, перш ніж Чабс здогадається, як вимкнути струм. — А потім так ласкаво, що мені навіть здалось, що я уявила ці слова, він додав: — Пробач мені.

Провина і страждання, що пронизували ці слова, були мені як удар ногою у груди.

Я відчула, що сунуся в ліжку вперед, мене притягував до себе його біль, сповнюючи відчайдушним прагненням заспокоїти його, переконати, що все, що трапилось на тому засніженому полі, — не його провина. Я аж сама налякалася, наскільки добре розуміла його в цю мить.

Але до них мені було зась. То була приватна розмова лише їх двох, достоту як і її спогад був лише її спогадом. Чому я завжди потрапляю туди, куди мене не просять?

— Чабс не єдиний, хто вважає це надто небезпечним. Але, гадаю, Рубі достатньо сильна, щоби зробити це без нас, якщо захоче. А що?

І знову шкрябання.

— Чабс прагне тільки одного: щоби ми були в безпеці, — відповів він, усе ще шепочучи. — Інколи це заважає благу інших, як і заважає йому бачити всю картину цілком, розумієш? Минуло тільки два тижні, відколи ми втекли. Дай йому більше часу.

Він так упевнено говорив, що я відчула, як маленька моя часточка поступилась. Я повірила йому.

Здуріти можна! Я майже бачила, як він погладжує пальцями волосся на її голові.

— Ніколи не соромся того, що можеш зробити, чуєш? Якби тебе не було там, нас би не було тут.

У кімнаті знову запанувала спокійна тиша, якщо не зважати на Чабсове хропіння і сопіння.

— Тобі краще? — запитав він. — Щось принести з Бетті?

Мабуть, вона заперечливо похитала головою, бо я відчула, як ліжко знову ворухнулось, коли Лаям підвівся.

— Я тут. Просто розбуди мене, якщо передумаєш, добре?

Я не чула його «на добраніч». Але замість влягтися він сів, обіпершись спиною об ліжко, стежачи за дверима та всім, що могло би крізь них увійти.

За кілька годин, коли на сіро-синьому вранішньому небі ще досі виднівся місяць, я обережно розтиснула пальці Зу, що