Олександра Бракен - Темні уми

Я не бачила жодного ССПівця чи табірного наглядача — аж поки ми не спустилися сходами на нижній сходовий майданчик, переступаючи, а частіше наступаючи на три чорні постаті, що лежали на підлозі. Їхні набряклі, синюшні обличчя виглядали наче маски, з-під яких на підлогу натекло трохи крові.

Хтось — мабуть, Синій — зняв із завіс двері та жбурнув їх так, що ті вилетіли надвір, у вкриту білим снігом порожнечу. Під бездонним небом земля виглядала неприродно яскравою — частково через те, що це все-таки було сном, а частково через вогні прожекторів, які увімкнули, коли звуки аварійного сигналу змінилися попереджувальною сиреною.

Щойно прорвавшись крізь останні двері, ми побігли.

Сніг сягав колін, а більшість дітей були вдягнені у не тонші від паперу уніформи і навіть не здогадалися взутися. Маленькі сніжинки опускались на рядки слідів, і на мить я наче завмерла, спостерігаючи за тим снігом, що не падав і не летів. Він просто висів у повітрі, як затамоване дихання. Мерехкочучи під прожекторами табору, наче міріади світлячків.

А потім чари розвіяв, розтрощив перший постріл.

А потім на нас упали кулі, а не сніг.

Рвані, пронизливі крики вирвалися із горл сотень дітей. П’ять, десять, п’ятнадцять — неможливо було полічити дітей, які раптом кинулися уперед, щоби за мить упасти обличчям у сніг, кричачи та звиваючись від болю. Жахітний червоний колір почав розповзатися по білому снігу, пожираючи його, як розлите чорнило пожирає папір. Я торкнулась рукою щоки, мокроти на ній, а потім, коли забрала руку, мій мозок врешті збагнув, що я щойно пробігла просто по чиїйсь розбризканій крові. Я була вкрита нею, це чужа кров скрапувала з моїх щік і підборіддя.

Ми побігли ще хутчіше, ще жвавіше в задній правий кут загорожі із дротяної сітки, що оточувала стару школу. Я озирнулась назад на ту цегляну шкільну будівлю і побачила на шиферному дахові дюжину чорних постатей, а ще дюжина вигулькнула у вікнах та дверях першого поверху. Коли я знову повернулась, поле переді мною вже встигло вкритися різнокольоровими горбиками — жовтими, синіми, зеленими. І червоними. Червоних було як маку. Вони лежали рядами, створювали перешкоди, через які треба було перестрибувати, щоби мчати далі.

Я заледве не гепнулася обличчям у сніг, в останню мить втримавши рівновагу. Щось-хтось схопив мене за щиколотку. До мене плазувала Зелена — широко розплющивши очі, хапаючи ротом повітря. «Допоможи, — хлипала вона, кров гусла у кутиках рота, — допоможи мені».

Але я повернулася і побігла.

На цьому краю табору були ворота. Я вже їх добре бачила, тому що знаходилася за кілька сотень футів від них. Чого я не бачила, так це того, щó відганяє дітей назад, чому ми не штурмували ворота, щоби вирватися на свободу. Різко смикнувшись, я усвідомилала, що в снігу за мною лежало майже втричі більше дітей, ніж було їх переді мною.

Ридаючи ридма, гурма дітей ринула далі, сотні рук витягнулися вперед до невидимої цілі. Завдяки моєму зростові я легко прослизала поміж ногами, пробиваючись уперед, де троє старших хлопців у синіх уніформах намагалися не підпускати дітей до брами і вартової будки з одним вартовим біля неї, де наразі хазяйнували троє: непритомний ССПівець, Лаям і Чабс.

Я була настільки шокована, побачивши їх, що майже не помітила розмиту зелену постать маленького хлопчика, котрий мчав до огорожі. Дорогою він спритно оббіг двох підлітків і кинувся на ясно-жовті бруси, що утримували ворота на місці.

Щойно він торкнувся їх, волосся на його голові наїжилося, а з-під пальців шугонули сліпучі розряди. Замість того щоби прибрати руки із брусів, він, здавалося, ще сильніше вхопився за них, завмерши на місці, поки тисячі вольтів струму шалено трусили його тіло.

О Боже мій!

Ворота досі були під напругою. Лаям і Чабс намагались знеструмити їх.

Я відчула, як у моєму горлі зароджується вереск, але захлинулася ним, коли хлопчина нарешті впав на землю. Лаям прокричав щось із будки, але я не розчула через дівочий лемент довкола. Від самого вигляду того хлопчика моє серце забилося наче скажене.

ССПівці наближались; принаймні я так подумала, бо коли стрілянина відновилася, то це було схоже на ловлю риби в бочці. Діти просто падали ряд за рядом, зникаючи з очей, звільняючи місце для нового ряду приреченої на забій дітлашні — я більше не бачила снігу під ними.

Діти крутились і розбігалися хто куди: одні шарахнули назад у напрямку школи, інші бігли вздовж електричної загорожі, шукаючи хоч якогось виходу.

Я чула валування собак і рев двигунів. Здавалося, що це із самого пекла вирвалося якесь страховиддя. Я озирнулась, щоби глянути на вервечку собак і снігоходів, що мчали на нас, коли зненацька щось вдарило мене в спину, кинувши у глибокий сніг.

— Мене підстрелили, — міркувала я у напівшоці.

Ні, це неправда. Удар завдали від ліктя до потилиці. Синя навіть не помітила мене, мотнувшись назад у табір. Я саме вчасно повернулася, щоби побачити, як вона біжить, здійнявши руки догори — безперечно, здаючись, — а вони… вони все одно її застрелили. Вона лише скрикнула і впала на землю.

У снігу мене не помітила не лише дівчинка — ніхто не помітив. Я відчувала, як у мої руки заходять зашпори, як вони заклякають, і хоча я силкувалася підвестися, вирватися із студених обіймів землі, проте намарне, бо