Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Нікуди! – схопила її Настя своїми довгими руками. – Нікуди не пущу! – не обнімала, а вчепилася так, що й не вирватись. – Рівно два тижні сьогодні, як Акима вбито, – не стала доньці переповідати всі ті подробиці, поки Григорій в Ізюм не зайде, вважаючи, що смерть з косою просто полювати стала на її дітей. – А я ж все на картах бачила, тільки не повірила їм. На кого з дітей не кину, а воно… – на неї теж та лихоманка перекинулася і так колотила, що й зуби цокотіли. – Тепер зареклася: що б не сталося, більше в руки їх не візьму, аби тільки напасть така відступила, – вона й справді вважала, що це допоможе.

– Та як же мені вдома залишатися? – донька не проти була, тільки дана обіцянка її мучила. – Завтра вранці по мене заїдуть… – вона вже давно майже нічого там не заробляла, але залишити братію і хворих у такий час вважала гріхом.

– Нікуди! – мати винесла остаточне рішення. – Дякуй Богові, що вдруге обійшлося. А там денікінці на підході, та й червоні не раз повертатимуться. Ще невідомо, де Гриць наш буде, – і так і сяк перекидала можливі події, але передбачити не могла. – А з ним Прокіп, та й Тимофій допомагає час від часу, тож усе залежатиме від того, хто тепер при владі буде і кого ворогом вважатиме, – ще жодного разу так не сходилося все докупи.

У цей час вона думала тільки про своє, але так було майже в кожній хаті. Тож коли люди дізналися про лихо, яке спіткало Святогірський монастир, спочатку налякалися, а потім просто замовкли, неначе їм потрібен був час, аби осмислити: що ж насправді відбувається? Та події так швидко змінювалися, що й часу на роздуми не вистачало. Тому й вони надіялися на якесь чудо, бо від тієї слабкої влади нічого вже не чекали.

– Кажуть, у нас знову безвладдя, – Петро швидко збирався до центру. – Хоча й крамниця моя порожня, але вдома не сидиться. Може, й ночуватиму в ній, аби ніхто не спалив, бо тепер зовсім не зрозуміти, хто наш Ізюм займе.

– Ти знову за своє? Удома треба ночувати, а не в крамниці, аби не довелося повертатися в порожню хату, – Настя вже знала, що його Олена днями прийшла додому. – Цікаво, як вона перед тобою виправдовувалась.

– Ніяк. Відчинила двері і сказала: яка я рада, що нарешті добралася до своєї хати, – Петро лише усміхався.

Настя вже чула, що Олену не пустили з коханцем на останній корабель. Якби раніше, то й у Німеччині вже була б, а тут командування не дозволило, бо й свої не поміщалися. Тож поплакавши, притягла рябка додому.

– А ти про Пошталу нічого не чув? Кажуть, що він утік.

– Так, буцімто обрізав дроти на телефонній станції, завантажив на брички й вози залишки грошей і цінностей Ізюмського казначейства й відступив у напрямку Барвінкового. Тільки не судилося йому вибратися з тієї западні, яку сам собі створив – потрапивши до рук денікінської контррозвідки, був одразу розстріляний. А та «зразкова сотня» не перейшла, а швидко перебігла до своїх білогвардійців.

– Сам винен, – у Петра, як завжди, була своя думка. – Коли в людях не розбирається, треба було з кимось порадитись. Ніхто б не сказав, що ті перевертні – надійні солдати. Якби не нагодилися денікінці, вони б самі його вбили, аби гроші та цінності забрати.

– Звісно, хотів вирватись. Тільки ніхто не знає, куди він їхав і кому віз наше добро, – Настя вже і в цьому патріотові сумнівалася.

Григорій ще того дня про все довідався. Йому знову було боляче, адже на бік цієї влади він перейшов ще на фронті, потім підтримував і надіявся на неї до останнього дня; не втрачав надії й тоді, коли стало зрозуміло: вона вдруге не може використати реального шансу. Він і зараз був упевнений, що, врахувавши всі помилки та створивши армію, гріх було не навести лад у державі. «Чому знову так? Чому до влади приходять люди, які потім не знають, що з нею робити? – навіть такі думки йому хотілося рубати шашкою. – Що буде далі?» – відчував і під своїми ногами хитку кладку через бурхливу річку.

– Затиснуть нас у лещата! Ой, затиснуть! – журилися над тим і повстанці. – Треба кудись тікати чи ховатися. Приймати на себе подвійний удар – це божевілля, – так говорили їхні командири. – Далі все залежатиме від того, куди в Києві поверне. Повинні ж як одного, так і другого ворога спиняти, – таку думку мав найбільш досвідчений.

Хай там як, а Григорій теж на допомогу Запорізької дивізії надіявся. Хоча й не сходилась така думка із позицією його партії, усе-таки вважав, що коли її офіційно й не надішлють, Болбочан і сам не ликом шитий, не з таких ситуацій виходив. Та й чотири полки в його дивізії – це велике військо. Однак вони вже до Полтави відступили. Таке сьогодні й на вокзалі чув, де знову було людно.

І цього разу Ізюм нагадував бджолиний вулик – уже не лише багатії покидали місто, а й ті, які мали середній достаток. Збираючись поспіхом, усе майно залишали – таким великим був жах перед приходом російських більшовиків. У їхніх помешканнях навіть іграшки і незакінчені малюнки були розкидані на підлозі, неначе господарі тільки-но вийшли з дітьми на коротку прогулянку. Видно, страхітливі події річної давнини добре запам’яталися заможним ізюмчанам. Гнали з дому й свіжі чутки про несамовиті погроми на Донбасі, які влаштовували ті вояки.

Не сиділося вдома і Карпу: поспішаючи на вокзал, він знову ніс торбину зі своїми робочими причандалами. А дійшовши, кинув шматок старого облізлого кожуха на замерзлу колоду, яка й досі лежала під старою березою, примостився й сам як і колись. Простягнув обидві ноги – одну, яка і в валянку нагрітися не може, і другу, якій і тридцятиградусний мороз не страшний. Сьогодні тут було не так холодно, як зазвичай на Хрещення Господнє, але перехожі, зиркаючи на нього, усміхалися – не вірили, що старий тут надовго затримається. Він і сам не збирався – точно знав, що повстанці вже на підході, тож, побачивши їх, збирався одразу шкутильгати додому.

«П’яте січня! П’яте січня! – повторив про себе сьогоднішнє число, аби запам’ятати.