Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

ними оточений. Їм хотілося довести свою справу до кінця, тому дехто навіть запевняв: що б не сталося, стоятимуть до останнього і живими владу не здадуть. Уже планували, як швидко проведуть реформи та роздадуть селянам землю, як іще більше згуртується люд і відродиться козацький лад, і так горіли їхні очі, що й Гриць ледве себе стримав. Не сумнівався і в успіху такої операції, адже його полк налічував близько двох тисяч воїнів, у той час як Поштала мав у своєму підпорядкуванні менше сотні ненадійних колишніх царських офіцерів, ще й проросійськи налаштованих. Але Савонов жодного разу не зробив спроби захопити місто й не допустив до цього інших. 7

Він не схвалював цю дивну демократичність, повертаючись до старої думки: зовсім не ті люди сидять у владі. Єдине, що міг зробити в той час – це отримати для своїх загонів зброю, яка залишилась на німецьких складах після квапливого розпродажу, адже ситуація знову загострювалась: із півночі наступали більшовики, а з півдня на Ізюмщину сунули денікінці.

– Як одна сила, так і друга не можуть обійтися без України, де знову виросте хліб і нікуди не дінуться роботящі руки, – так говорили в штабі його партії. – Навіть Ленін вважає, що в тому їхнє спасіння, тому час від часу відправляють сюди окремі загони в розвідку, аби перевірити реакцію цієї влади та знати її силу.

То на Чернігівщину заскочать більшовицькі партизани, то на Сумщину; з’явився такий загін і на Ізюмщині, звідки й до кордону недалеко, й підмога на Донбасі знайдеться, коли що. Цього разу не гуркотіли вони на броньових потягах, а пробиралися партизанськими дорогами й стежками.

У той час, коли київські керманичі наказували всім не чинити червоним загонам ніякого опору, аби не спровокувати ще більшого нападу, вони й до Святогірського монастиря добралися. Чому б і ні, коли ніхто їх не спинив? Та й розраховувати на те, що російські більшовики побояться Бога, було просто наївно. Відколи стоїть тут свята обитель, не було такого знущання з православної релігії, як цього разу. Навіть коли в ніч на друге січня під’їхали до монастиря шістдесят червоноармійців на шістнадцяти підводах, священнослужителі й монахи не припускали, що таке взагалі може статися. Але вже з перших хвилин насторожилися, бо гості з гиканням увірвалися через ворота й, вилаявшись брудним матом, одразу побили монаха, який завідував готелем. Усі зрозуміли – не сховатися від холоду вони сюди прибули, не переночувати, тримаючи далі путь, а з метою пограбування. Однак п’яних бандитів уже годі було спинити, та й на допомогу розраховувати не доводилося, знаючи ситуацію в усій окрузі. Лишалося надіятись тільки на Бога та на молитву.

А слуги диявола, розсіявшись по корпусах монастиря, розпочали неймовірні знущання: одні вимагали в настоятеля видати ключі від монастирських сховищ, інші проводили обшуки й грабежі в усіх келіях, відбираючи в монахів їхнє майно до останньої сорочки. Кидали на підлогу ікони, примушували монахів палити цигарки й танцювати, під загрозою розстрілу матюкати Господа й Матір Божу, а коли хтось відмовлявся, його били палицями і батогами.

Після третьої ночі обезчещена братія на чолі з архімандритом стала збиратися в храмі для богослужіння. Уже й службу розпочали, і на коліна стали, молилися так щиро, неначе востаннє, поки й сюди не увірвалася більшовицька зграя. Коли архімандрит проголошував актинію, усіх виганяли з храму, а під час співів херувимської знімали чоботи з їхніх ніг. Та й на це братія не зважала – чекаючи наступних страждань і навіть смерті, вона причащалася Святих Тайн. Але й померти тут було не так просто – коли ще й обідня не закінчилася, на порозі храму з’явилася нова банда. «Стій, ані з місця! – кричав один з них, тримаючи в руках ножиці. – Підходьте по черзі, усіх стригтиму!» – одразу й розпочав. Аби уникнути такої наруги, вони готові були втекти, куди бачать очі, однак слуги диявола нікого звідти не випускали. Найбільш біснуватий червоноармієць вбіг в олтар, відкрив царські врата й несамовито закричав: «Не виходити, стрілятиму!»

Здавалося: ось вона, та остання хвилина. І так їм хотілося, щоб сталося диво – прямо зараз з’явилася та українська «зразкова сотня» і прогнала непрошених гостей, але до Ізюма тридцять кілометрів, та й глуха ніч надворі. А тут нечиста сила нишпорила навіть по всіх закутках, у приміщенні скарбника колола портрети ієрархів, змушувала Божих служителів пити чорнило й горілку, а коли надворі ще й не почало світати, усіх вигнала на мороз і наказала роздягнутися. Бажаючи ще чимось себе потішити, напівголих вишикувала в шеренги й змусила марширувати та виконувати військові команди, супроводжуючи таке дійство побиттям і матюками. В той час у сусідньому храмі блюзнірствувала інша зграя. Один із них, одягнувши митру й ризу, сів на престол і гортав Євангеліє, інші, також переодягнені, то відчиняли, то зачиняли двері в олтар, імітуючи службу, у той час як більш тверезі знімали з митр та ікон коштовне каміння. Усе награбоване складали на підводи, якими на ранок третього січня були забиті всі дороги й підходи монастирської території. Коли вони одна за одною від’їжджали, уціліла братія нарахувала їх тридцять вісім.

Дарма думали, що на тому монахам дадуть спокій: того-таки дня на монастир була накладена чотиримільйонна контрибуція, яку після пограбування вважали геть непідйомною. Клопоталася й Богородичанська волость, яка мала сплатити вісімдесят тисяч рублів.

– То не все! Не все! – коли Настина Оксана дісталась дому, на ній і шкіра тремтіла. – Змушували монахів рубати ополонки, а потім там же відрубували їм голови, декого й живцем топили, – переказувала почуте. – Пограбували й лікарняний хутір, до того ж усіх роздягли і все забрали, навіть стоптані чоботи.

– А як же твої? – мати придивлялася до її ніг.

– Якби я там була, додому вже б не повернулася, – їй і самій страшно було уявити. – П’яна більшовицька орда зґвалтувала всіх жінок і дівчат, а разом з ними й молодих послушників, – у неї знову починалася лихоманка, тільки цього разу від побаченого.

– То де ж ти сховалася? – у матері аж голова обертом пішла.

– Напередодні десять чоловік відправили на пасіку свічки катати, і мене з ними. Різдво ж за три дні, – тепер і сама не могла повірити в таке дивне спасіння. – Коли рано-вранці ми все привезли, ті підводи тільки-но від’їхали. І ми одразу кинулися все мити й прибирати, бо страх, що там творилося. А це наші їхали по лікаря,