Віталій Копил - Право на пиво

Того дня йому вдалося врятувати доччине життя.

Вона ввійшла у коло світла обережною котячою ходою, готова при найменшій небезпеці вдатися до втечі.

— Привіт, Інго, — привітався Едик.

— Здрастуй, татку, — посміхнулася дівчинка, оголивши гострі, білі зуби.

— Ти все-таки наклала на себе руки, — тихо вимовив Едик.

— Ні, тату, відтепер я набагато живіша від тебе, — майже ласкаво відповіла дівчина, погладжуючи невидимі порізи на лівому зап’ясті. — І зараз… зараз ніч, і я тебе пам’ятаю. Правда, чудово?

— Живіша від мене? — він раптом болісно засміявся, зриваючись на хрипкий кашель. — Адже у тебе відтепер ніколи не буде дітей, Інго…

— У тебе були… — посміхнулася вона. — Ти був щасливий?

— Так, — кивнув Едик.

Вона промовчала, продовжуючи з розумінням посміхатися.

— Едику, збоку трохи вампірів повзе, — прошепотів Рой. — Скажи своєму дівчиськові, щоб вони забиралися, інакше ніяких переговорів не буде…

— Пробач, Рою, — сказав Едик.

Хлопець, немов німий клоун, підстрибнув на місці і почав завалюватися навзнак — у його грудях зяяла величезна кривава рана.

Гвинтівка була гарячою, пахло розпеченим металом і смаленою плоттю — Рой відкинув зброю.

Інга насупилась і подивилася на нього.

— Я хочу, щоб це зробила ти, — попросив Едик.

Його дочка охоче оголила ікла.

Світ змінився майже миттєво.

Залишилося тільки два відчуття: легкий, майже непомітний голод і спокій.

Майже світовий спокій, який, кажуть, зазвичай спадає на відомих філософів, котрі все життя тільки те і робили, що шукали сенс життя.

Його ж спокій, утім, був пов’язаний трохи з іншим — Едик знав, що відтепер ніколи не вмре.

І саме це найбільше злякало його людське «Я», що не встигло ще повністю розчинитися у новій сутності.

Едик зробив крок назад, з жахом дивлячись на сірі обличчя, яка з’являлися з темряви — Сергій, його дочка, дядечко, дуже схожий на недавнього інтелігента… Усі вони бадьоро посміхалися Едику.

— Ну як, тату? — запитала Інга.

— Це чудово, — повторив Едик слова доньки, спостерігаючи, як знебарвлюється його шкіра.

Він подивився в очі своєї дівчинки і не побачив відображення.

— І це жахливо, — сказав Едик хрипко — його зв’язки мінялися, у горлі щипало — організм перебудовувався остаточно.

Інга завмерла здивована:

— Але чому?

— Адже я пішов на це лише для того, щоб страждати, — тихо відповів Едик, вдихаючи хвилюючий аромат крові Роя. — Щоб зрозуміти, як страждала вона… моя… Лерочка… А це… це занадто добре.

Погляд Едика впав на так і не відкорковану пляшку пива «Оболонь».

— Моє улюблене, — сказав він, піднімаючи крижану пляшку.

Вампіри відсахнулися, тільки Інга залишилася на місці з жахом спостерігала за батьком.

На диво смачне й живе пиво змило в стравохід пилюку сьогоднішнього дня і приємною прохолодою шубовснуло у шлунок, який іще не був проти таких напоїв.

За пивом у шлунок полилася шипляча, немов погашена оцтом сода, кров, розплавлені, начебто пластилінові, зуби і залишки пива.

На якусь мить Едик відчув себе вільним, вільним від усього цього проклятого світу.

А потім навіть відчуття розчинилися в напої, звареному з хмелю й солоду.

4. Фінал

— Татку… Я люблю тебе, татусю…

Тихо, так тихо, що чутно, як б’ється серце. Чи то годинник? Так немає ж, він електронний…

— Тату, не мовчи… Будь ласка, батьку…

Він розплющив очі і подивився вгору.

Та ж сама сіра Труба, той таки сморід горілого і плавлений пластик. А він сподівався, що все це наснилося…

Над ним схилилося лице доньки. Вона плакала.

— Що зі мною? — прохрипів Едик, відчуваючи жахливий біль у горлі. — Чому я… вижив?

Вона не відповіла, лише продовжувала тихенько плакати, не відводячи від нього своїх великих сірих очей.

Він простягнув руку і легенько змахнув з її щоки сльози.

— Яка ти гарна, — прошепотів Едик. — Моя донечка…

Інга кивнула, розгублено посміхаючись. Потім подивилася на його годинник і прошепотіла:

— Він розбився, тату… І показує зараз одну хвилину до світанку. Коли я тебе вкусила, залишалося всього кілька хвилин до сходу сонця. Тому не вистачило часу… на повну трансформацію… а зараз розвиднілося і… і ти залишився людиною, батьку.

Едик кивнув, немов і не сумнівався у тому.

— Тоді чому ти мене дотепер пам’ятаєш? — запитав він тихо.

— Я не знаю… — прошепотіла вона.

— У тебе колір шкіри став темнішим… — сказав він. — Але однаково дуже блідий… треба