Віталій Копил - Право на пиво

Майже відразу не пощастило Сергієві — хлопчину миттєво накрила купа одноманітно блідих тіл із надзвичайно живими очима.

Ібрагім ще якийсь час відстрілювався, а коли зрозумів, що шансів нема, запхав дуло пістолета до рота і вистрілив.

Його схопили за ноги й відтягли до глибини вагона. Едику примарилось, що він чує плямкання. Хоча навряд чи — відстань була занадто велика.

Едик з Роєм стояли спиною до спини поруч із ящиком і вицілювали сірі тіні, що кружляли навколо у божевільному танку, але жодного разу не влучили — вампіри не збиралися лізти напролом, наче у якому-небудь стародавньому фільмі жахів.

— Гей! — крикнув хтось із блідошкірих. — Здавайтеся по-доброму! Ваш друг уже з нами!

Спочатку було тихо…

— Хлопці, це чудово! — крикнув Сергій, який, утім, не спішив виходити на світло. — Забудьте про те, що вам говорили раніше! Все це туфта! Я… я ніколи не почував себе так добре, так легко, так вільно… адже ви так само можете зробитися невмирущими, хлопці!

Куля верескливо ковзнула по металу і «пішла» кудись у морок. Рой тремтячою рукою вставив у гвинтівку новий магазин.

— Хлопці, ми легко можемо повернути цю кулю! — весело промовив Сергій. — Але ми хочемо дати вам шанс! Едику, Рою, нащо повторювати долю Ібрагіма? Ідіть до нас…

— Я хочу бачити свою дочку, — тихо, дуже тихо вимовив Едик.

Але вампіри його почули.

3. Інга

Це сталося тиждень тому.

Пізніше він скаже товаришам, що відчув щось лиховісне, моторошно неправильне, коли ключ сухо клацнув у замку, і двері з легким скрипом відчинилися.

Насправді було не так. Того вечора йому було добре, надзвичайно добре, такого не траплялося вже кілька років по смерті дружини. Сьогодні на роботі він раптом зрозумів, що у житті ще не все втрачено. У нього є сім’я і чудова донька.

Едик увійшов до вітальні, стягнув з ніг черевики і тільки тоді крикнув:

— Інго! Я вдома!

Квартира озвалася тишею і клацанням стародавнього годинника. Однак, це не було тишею порожньої кімнати. Едик відчував, що у квартирі хтось є.

Він замовк, прислухався, розгублено погладжуючи праву кишеню штанів, у якій тримав годинника, подарованого дружиною у день весілля. Нечутно крокуючи, пройшов по коридору, зазирнув до зали. Пішов далі, до ванної кімнати.

На підлозі перед міцними дубовими дверима валялася грубенька книжечка у дешевій обкладинці зі шкірозамінника — альбом з фотографіями.

І тільки зараз Едик відчув, що сталося щось моторошно неправильне, лиховісне…

Рухаючись автоматично, він підняв фотоальбом з підлоги і постукав у двері ванни.

— Облиш мене… — тихо відповіла Інга.

— Донечко, мила… — прошепотів він. — Відкрий…

— Не намагайся виламати двері, — сказала вона. — У мене твій ніж, батьку…

— Я… — почав було Едик, але замовк, не в змозі вимовити хоч що-небудь.

— Я знала, що у тебе є альбом, у якому зберігаються ваші з матір’ю фотографії, — прошепотіла Інга. — Я бачила ці фотографії — весілля, моє народження, ваші щасливі посмішки… Господи, як я тоді любила тебе, тату… за те, що після матері в тебе не було жодної жінки… за те, що ти продовжував кохати її… Я і не підозрювала, що є ще один альбом.

— Але…

— Чому ти не сказав мені, від чого вона померла? — запитала Інга.

Едик безсило прихилився холодним чолом до одвірка.

— Відкрий першу сторінку альбома, татку.

Він не відкрив її — він і так чудово знав, що там буде.

Сирий каземат, решітка з товстих залізних прутів, бліда дівчина у синьому, вицвілому вечірньому платті. І лише очі — яскраво зелені, без чорних цяток, що, взагалі, не характерно для вампірів.

— Лера дуже боялася смерті, — тихо сказав Едик. — Тому вона сама підставила шию під укус. Бог свідок, я не хотів цього…

— Перегорни сторінку, тату…

Тут були дві великі некольорові фотографії, знімав близький друг Едика, Рой. Він же проявляв плівку й друкував знімки. Едик нізащо не наважився б довірити це приватній фотомайстерні.

Підвал. Зв’язана по руках і ногах дівчина, яка нерухомо лежить на брудній підлозі. Поруч — упаковка пива. Улюбленого пива Едика — «Оболоні».

На іншій фотографії диспозиція ледве змінилася. У кадрі з’явився Едик з пляшкою напоготові.

— Я завжди вважала тебе простим менеджером пивоварної компанії, — тихенько засміялася Інга. — Але звідки у простого менеджера візьмуться такі пристрасті? І знання — навички професійного вбивці.

Він змовчав.

— Ще раз перегорни сторінку… — знову попрохала Інга.

— Досить! — владно наказав Едик і кинув фотоальбом на підлогу. — Вона сама зробила свій вибір, Інго.

— Вона хотіла жити, тату…

— Вона хотіла вкусити тебе!

— Яка тепер різниця… прощавай, батьку…

І тоді Едик урізався плечем у двері, з м’ясом