Маріо Пьюзо - Сицилієць

молодий і гарячий, коханка йому потрібна, тож чи можна придумати щось краще за старшу жінку, яка не може понести від нього й не вимагатиме одруження? Та й не вийде за бандита, бо вже відстраждала своє: чоловіка застрелили при ній. Це було ідеально. Постраждає лише репутація Ла Венери, тож остаточне рішення за нею, і якщо вона погодиться, то буде усвідомлений ризик.

Коли кілька днів потому мати Ґільяно запропонувала їй це, то була здивована, коли Ла Венера з гордістю й радістю сказала «так». Це підтвердило підозри матері, що подруга має слабкість до її Турі. «Так тому й бути», — подумала Марія Ломбардо, обіймаючи Ла Венеру зі сльозами радості на очах.

Маленький тунель завершили за чотири місяці; на побудову основного мало піти ще не менше, ніж рік. Час від часу Ґільяно прослизав до міста вночі, відвідував родину, спав у теплому ліжку, повечерявши гарячими наїдками: мати завжди влаштовувала йому бенкет. Однак була вже майже весна, коли йому знадобилося використати додатковий тунель: посилений патруль карабінерів рухався по Віа Белла й пройшов повз будинок Ґільяно. Вони були озброєні до зубів. Четверо охоронців Ґільяно, сховані по сусідніх будинках, були готові до бою, та вояки оминули їх. Утім усе одно була можливість, що на зворотному шляху вони вирішать постукати до Ґільяно. Тож Турі проліз у люк у батьківській спальні й опинився в тунелі.

Відгалуження прикривав дерев’яний щит, засипаний землею, щоб ті, хто працював над головним тунелем, не знали про його існування. Ґільяно довелося розкопати землю й відсунути щита, ще п’ятнадцять хвилин пішло на те, щоб проповзти вузькою норою, яка йшла під дім Ла Венери. Потайний хід вів до кухні, де його прикривала велетенська залізна пічка. Ґільяно постукав по люку так, як домовлялися, і чекав. Він не боявся куль, але темрява лякала його. Нарешті він почув над головою тихі звуки, люк піднявся. Його неможливо було підняти повністю, бо над ним була пічка, тож Ґільяно довелося протиснутися крізь отвір і виповзти на кухню Ла Венери на животі.

Була глупа ніч, та Ла Венера досі була вбрана у свою завелику чорну сукню — жалобу за чоловіком, хоча він уже три роки як помер. Ноги в неї були голі, панчіх вона не носила, і коли Ґільяно піднімався з підлоги, він побачив, яка разюче біла на них шкіра, особливо контрастуючи з коричневим, засмаглим обличчям і жорстким, чорним, мов воронове крило, заплетеним у важку косу волоссям. Уперше він завважив, що лице в неї не таке широке, як у більшості жінок містечка, — воно трикутне, і хоч очі її темно-карі, він ніколи не помічав у них цих чорних цяточок. У її руці було відерце, повне гарячого вугілля, наче вона готувалася скинути його у відкритий люк. Тепер вона обережно зсипала вугілля назад до пічки й закрила кришку. Скидалося на те, що жінка трохи налякана.

Ґільяно заспокоїв її.

— Тут просто патруль ходить. Коли повернуться до бараків, я піду. Не хвилюйся, у мене на вулиці друзі.

Вони чекали. Ла Венера приготували каву, завели розмову. Жінка завважила, що йому невластиві нервові рухи її чоловіка: Турі не визирав з вікна, не напружувався всім тілом від раптових звуків на вулиці. Він здавався повністю розслабленим. Венера не знала, що він натренувався поводитися саме так через її історії про чоловіка й небажання тривожити батьків, особливо матір. Він випромінював таку впевненість, що вона скоро забула про небезпеку, яка чатувала на нього, і вони взялися обговорювати дрібні події в містечку.

Ла Венера спитала, чи отримував він їжу, яку вона час від часу надсилала йому в гори. Турі подякував їй і розповів, як для нього і його товаришів її пакунки стали дарами волхвів, якими компліментами вони обдаровували її страви. Тільки нічого не сказав про грубі жарти деяких своїх людей: якщо вона кохається так, як готує, то їй ціни немає.

Ґільяно пильно спостерігав за жінкою. Ла Венера поводилася не так дружньо, як завжди, не виказувала тієї теплої ніжності, якою завжди обдаровувала його на людях. Чи він не образив її чимось? Коли небезпека минула й прийшов час іти, попрощалися вони доволі холодно.

Два тижні потому Ґільяно знову прийшов до Ла Венери. Зима наближалася до кінця, але в горах буяли вітри, а замкнені святилища край доріг просочив дощ. Ґільяно у своїй печері мріяв про материні наїдки, гарячу ванну, м’яке ліжко в кімнаті свого дитинства. І на його власний подив до цих мрій доєднувалися спогади про білі ноги Ла Венери. Настала ніч, коли він свиснув своїм охоронцям і пішов до Монтелепре.

Родина зустріла його з радістю. Мати взялася готувати його улюблені страви, приготувала йому ванну. Батько саме налив Турі склянку анісової настоянки, коли прибіг один зі шпигунів і сказав, що патрулі карабінерів оточують містечко й сам маресьяло от-от поведе загін із бараків Беллампо до господи Ґільяно.

Ґільяно пірнув у люк, у тунель. Після дощів, там було болото, до нього пристала земля, дорога стала довша й складніша. Коли він виповз на кухні Ла Венери, одяг його був вимащений мулом, обличчя — чорне.

Побачивши його, жінка засміялася — Ґільяно вперше чув її сміх.

— Ти схожий на мавра, — сказала Ла Венера.

На якусь мить він відчув дитячу образу, можливо, тому, що маври в сицилійських лялькових виставах завжди були лиходіями, і зараз, у небезпеці, він був їй схожий на лиходія, а не на героя. А може, і тому, що цей сміх наче зробив її недоступною його бажанню. Вона помітила, що якось зашкодила його гордості.

— Я наповню тобі ванну, зможеш помитися. І в мене лишився одяг чоловіка, вдягнешся, поки я виперу твій.

Жінка чекала, що він почне заперечувати, буде надто знервований, щоб брати ванну в таку небезпечну мить. Її чоловік так нервувався, коли навідувався до неї, — ніколи не знімав одягу, не клав зброю туди, куди