Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

джайністському монастирі. Попри все, замість того, щоб негайно вирушити назовні з чашею для пожертв, він напихав собі шлунок грудками холодного рису, аж поки не прийшов світанок. А з ним прийшов і селянин, велемовний, аж трохи затинався від вдячності.

— Уночі лихоманка минула, і виступив піт, — закричав він, — ось помацай — його шкіра свіжа, як нова! Йому сподобалися солоні смоктульки, і він жадібно випив молоко, — чоловік відкинув тканину з обличчя малого, і той сонно посміхнувся Кімові. Невеликий гурток жерців-джайнів мовчки спостерігав усе, скупчившись поблизу воріт храму. Вони знали, і Кім знав, що вони це знають, що старий Лама зустрів свого учня. Але бувши ґречними, вони досі не виказували себе учора ввечері ні присутністю, ні словом чи жестом. Тож Кім їх винагородив після сходу сонця.

— Дякуй богам джайнів, брате, — сказав він, не знаючи навіть, як тих богів звати, — лихоманка справді подолана.

— Погляньте! Дивіться! — Лама засяяв до своїх господарів, які прихищали його впродовж трьох років. — Де ще був коли такий чела? Він послідовник нашого Владики-Цілителя.

У нинішній час джайни офіційно визнають усіх індуїстських богів, разом із Лінгамом і Змією. Вони носять брахманський шнурок і підкоряються усім кастовим приписам. Але вони доброзичливо замурмотіли — тому що вони знали і любили Ламу, тому що він був старий, тому що він шукав Шлях, тому що він був їхнім гостем і тому що він цілими ночами бесідував наодинці з їхнім настоятелем, найбільшим вільнодумцем з усіх, хто будь-коли розділяв волосину на сімдесят пасем.

— Пам’ятай, — нахилився над дитиною Кім, — що ця біда може прийти знову.

— Ні, як ти знаєш правильні замовляння, — відповів батько.

— Але ми скоро підемо звідси.

— Правда, — мовив Лама до джайнів, — тепер ми підемо разом у той Пошук, про який я часто розповідав. Я чекав, поки мій чела дозріє. Гляньте на нього! Ми йдемо на північ. Більше ніколи не побачу я цього місця мого спочинку, о доброзичливі люди.

— Але я не злидар, — звівся на ноги землероб, притискаючи дитину.

— Тихше. Не турбуй святого чоловіка, — гукнув котрийсь жрець.

— Іди, — прошепотів Кім, — зустрінеш нас знову під великим залізничним мостом, і заради всіх богів нашого Пенджабу, принеси їжі — карі, бобів, смажених на жирі перепічок і солодощів. Особливо солодощів. Хутенько!

Голодна блідість вельми личила Кімові, коли він стояв, високий і стрункий, у своєму сіруватому, довгополому одязі, в одній руці — вервиця, друга — складена до благословення, ретельно вивченого за Ламою. Англієць-спостерігач, певно, сказав би, що хлопець скидається на молодого святого з вітражів, але він був усього-на-всього напівдорослим хлопцем, зохлялим від голоду.

Довгі та урочисті були прощання, тричі вони вщухали і тричі поновлювалися. Шукач — той, хто запросив Ламу до цієї гавані з далекого Тибету, блідий, як срібло, безволосий аскет — не брав у тому участі, а лиш медитував, як завше, на самоті серед священних зображень. Решта ж виявили чимало людяності, наполягаючи на зручних дрібничках для старого: коробочка для бетелю, гарненький новий металевий пенал, торбина їжі і тому подібні речі, застерігаючи його проти всіляких небезпек зовнішнього світу та пророкуючи щасливе завершення його Пошуку. Тим часом Кім, як ніколи самотній, скрутився на сходах і подумки чихвостив себе мовою школи святого Ксав’є:

«Але я сам винен, — вирішив він, — з Магбубом я їв Магбубів хліб, або Ларган-сагибів. У святого Ксав’є годували тричі на день. А тепер я таки маю дбати сам про себе. До того ж, я ще не наловчився. Як би я зараз ум’яв миску яловичини!»…

— Закінчилося вже, святий чоловіче?

Лама, здійнявши обидві руки догори, вимовляв останнє благословення вишуканою китайською мовою.

— Мені треба зіпертися тобі на плече, — сказав він, коли ворота храму зачинилися, — Схоже, ми костеніємо.

Не так легко підтримувати шестифутового чоловіка, ведучи його кілька миль крізь натовп, тож Кім, обвішаний дорожніми клунками і торбами, був радий дістатися нарешті до затінку залізничного мосту.

— Тут ми поїмо, — рішуче заявив він, коли камбог, вбраний у синє й усміхнений, постав у його полі зору: з кошиком їжі в одній руці і дитиною в другій.

— Валіть сюди, святі люди! — ще за п’ятдесят ярдів заволав він. (Він стояв біля обмілини під першим прогоном мосту, подалі від очей голодних жерців.) — Рис і смачна карі, і перепічки ще гарячі, напахчені гінґом [асафетидою], сир і цукор.

— Царю моїх полів, — звернувся він до синочка, — давай покажемо цим святим людям, що джати з Джаландару вміють платити за послугу… Я чув, що джайни їдять лиш те, що самі зготували, але направду, — він чемно повів очима вздовж берега річки, — як ніхто не бачить, то каста не значить.

— А ми, — сказав Кім, повертаючись спиною і накладаючи Ламі повну тарілку з листя, — поза всіма кастами.

Вони мовчки наминали смачну їжу. Лише злизавши останню липку крихту солодощів із мізинця, Кім зауважив, що камбог теж зібраний у дорогу.

— Якщо наші шляхи лежать поряд, — різко мовив той, — то я йду з тобою. Не часто зустрічаєш чудотворця, а дитина ще слабка. Зате я геть не тростинка. — Він підніс угору свою бамбукову патерицю, п’ять футів завдовжки, обкуту довкруж відполірованими металевими смужками, і помахав нею у повітрі. — Джатів звуть забіяками, але це неправда. Як нас не зачіпають, то ми — мов наші буйволи.

— Хай так і буде, — сказав Кім. — Добра палиця — добра причина.

Лама лагідно дивився вгору за течією, там у мутній далині танули безупинні пасма диму, які здіймалися від ґгатів[153] для погребального спалювання понад річкою. Вряди-годи, всупереч усім муніципальним заборонам, на її дужих хвилях гойдався недопалений шмат людського тіла.

— Якби не ти, — сказав камбог, тулячи дитину до волохатих грудей, — я би сьогодні пішов із ним… отуди. Жерці нам кажуть, що Бенарес — святе місто і немає жодного сумніву, що тут добре померти. Але я не знаю їхніх богів, а самі вони просять грошей і як тільки хто зробить приношення, притьмом з’являється голена голова і волає, що воно не дійсне, поки не зробиш іще одне. Мийся тут! Мийся там! Лий, пий, мий і розкидай квіти, але завше плати жерцям. Ні, от Пенджаб, і найкраща у ньому земля — Джаландгар-доаба[154].

— Я багато разів казав, і думаю, що у храмі теж: якщо буде потрібно, то Річка проб’ється нам із-під ніг. Тож ми підемо на північ, — підводячись, мовив Лама. — Я пригадую там приємне місце, засаджене фруктовими деревами, де можна гуляти і медитувати. І повітря там прохолодніше, ніж тут. Воно лине з гір, від