Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

— А як воно зветься, те місце? — запитав Кім.

— Звідки я знаю? А ти не знаєш хіба — ні, це було після того, як військо вийшло з-під землі і забрало тебе з собою. Я мешкав там у кімнаті над голуб’ятнею і медитував… коли вона не говорила без упину.

— Ого, жінка з Кулу. Це біля Сагаранпура, — засміявся Кім.

— Що керує духом твого учителя? Чи він ходить пішки для спокутування минулих гріхів? — обережно поцікавився джат. — До Делі ген, як далеко.

— Ні, — мовив Кім, — я назбираю грошей на квитки на по-їзд.

В Індії ніхто не признається, що має гроші.

— Тоді, в ім’я богів, давайте поїдемо вогненною бричкою. Моєму синові найкраще в матері на руках. Уряд обклав нас безліччю податків, але дав нам одну гарну річ — поїзд, який наближує друзів і поєднує занепокоєних. Чудова річ — той по-їзд.

Через кілька годин усі вони запхалися у вагон і проспали всю спекотну частину дня. Камбог засипав Кіма десятьма тисячами питань про подорож Лами, його заняття і штиб життя й отримав кілька цікавих відповідей. Кім тішився з того, де він є, споглядав у вікно рівнинний пейзаж північного заходу і теревенив зі змінним гуртом пасажирів. До сьогодні індійські селяни сприймають проїзні квитки і їх компостування як тяжку наругу. Вони не розуміють, чому, коли вони заплатили за магічний шматочок паперу, незнайомці пробивають у талісмані великі дірки. Відтак, між мандрівниками і кондукторами-євразі точаться довгі й бурхливі суперечки. Кім допомагав у двох чи трьох таких, маючи на меті ще дужче напустити на всіх туману і похизуватися своєю мудрістю перед Ламою і камбогом. Але по дорозі на Сомну доля підкинула йому, про що поміркувати. Як лиш поїзд рушив, до вагону вперся жалюгідний худий чоловічок — магаратта[155], наскільки міг судити Кім з туго намотаного вершка його тюрбана. Лице його було порізане, муслінова верхня одіж жахливо порвана, а одна нога перемотана. Він розповів, що сільська підвода перекинулася і замалим не вбила його по дорозі до Делі, де живе його син. Кім роздивився його зблизька. Якщо, як він стверджував, його поповолочило по землі, то на шкірі мали би бути садна від гравію. Але всі його пошкодження були чистими порізами, а звичайне падіння з воза не скоїло би з людиною такого жахіття. Коли він тремтячими руками зав’язував порваний одяг біля шиї, на тілі видно було амулет із тих, які звуть «зміцненням серця». Звісно, амулети — річ поширена, але їх не так часто нанизують на заплетену косою мідну дротину, і геть мало є амулетів із чорною емаллю на сріблі. У відділенні вагона були тільки камбог і Лама, а саме відділення, на щастя, було старого зразка, з міцними перегородками. Кім удав, буцім чухається за пазухою, і в такий спосіб показав власний амулет. Побачивши це, магаратта перемінився на лиці й пересунув амулет собі на грудях, щоби було добре видно.

— Так, — звернувся він до камбога, — я квапився, а віз, яким керував той байстрюк, влучив колесом у канаву, намиту водою, і крім того, що я побився, то ще пропала ціла таця таркіану. Не був я сином талісмана [везунчиком] у той день.

— Велика втрата, — мовив камбог, гамуючи цікавість. Бенареський досвід зробив його недовірливим.

— А хто його готував? — спитав Кім.

— Жінка, — підвів на Кіма очі магаратта.

— А не всі жінки уміють готувати таркіан, — сказав камбог, — знаю, що це смачна карі.

— О, так, це дуже смачна карі, — сказав магаратта.

— І дешева, — сказав Кім. — А як із кастою?

— О, немає каст, коли люди ідуть… шукати таркіан, — відповів магаратта, з належною паузою. — На чиїй ти службі?

— На службі в оцього святого чоловіка, — Кім вказав на Ламу, який щасливо дрімав собі, але здригнувся і прокинувся, зачувши таке миле йому слово.

— А, він був мені посланий небом на допомогу. Його звуть Друг Усього Світу. А ще його звуть Друг Зірок. Він став лікарем, час його приспів. Мудрість його велика.

— І сином талісмана, — ледь чутно видихнув Кім, поки камбог квапливо заходився коло люльки, аби магаратта не став просити милостині.

— А це хто? — спитав магаратта, нервово зиркаючи навсібіч.

— Я… ми вилікували його дитину, і він перед нами у великому боргу. Сядь до вікна, людино із Джаландара. Це хворий.

— Хамф! Не маю охоти телесуватися з першими-ліпшими волоцюгами. У мене не довгі вуха. Я не жінка, щоб хотіти підслуховувати таємниці, — кинув джат і поволі пересунувся в дальній куток.

— А хіба ж ти не знахар? Я на десять миль загруз у біду, — вигукнув магаратта, підіграючи Кімові.

— Цей чоловік увесь порізаний і потовчений. Я його полікую, — відрізав Кім, — ніхто не встрявав між твоїм дитям і мною.

— Я присоромлений, — сумирно відказав камбог. — Я твій боржник за життя мого сина. Ти чудотворець, я це знаю.

— Покажи мені порізи, — Кім розмотав магараттину шию, серце його так калатало, що він мало не задихнувся — це ж була Велика Гра, і з помстою. — А тепер, брате, швидко розказуй, поки я читаю замовляння.

— Я прийшов з півдня, там була моя справа. Одного з наших убили при дорозі. Ти чув? — Кім похитав головою. Звісно, що він нічого не знав про попередника Е.23-го, убитого на півдні в одязі арабського торговця. — Знайшовши одного листа, по якого мене послали, я рушив назад. Я залишив це місто і втік у Мгав. Я був такий певний, що мене ніхто не знає, що не перемінив вигляд. У Мгаві жінка звинуватила мене у крадіжці коштовностей у тому місті, з якого я прибув. Тоді я зрозумів, що мене вже шукають. Я втік із Мгава, підкупивши поліцію, яка вже була підкуплена, щоб видати мене без допитів моїм ворогам із півдня. Далі я заліг на тиждень у старому місті Чіторі, буцім розкаяний грішник у храмі, але я не міг спекатися листа, який був на моїй відповідальності. Я закопав його під Каменем Королеви, у Чіторі, у місці, яке ми всі знаємо.

Кім не знав, але нізащо в світі не хотів обірвати оповідь.

— Бачиш, у Чіторі я перебував на території Князівства, на схід, у Коті вже не діють закони Королеви, а ще далі на схід лежать Джайпур і Ґваліор. Шпигунів там не люблять, і закони там не діють. Мене гнали, як мокрого шакала, але я прорвався у Бандакуї, де почув, що мене обвинувачують в убивстві, скоєному у тому місті, яке я залишив, в убивстві хлопчика. Вони вже мають і