Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

— Він кріт, — каже Алекс ледь чутно.

— Хто?

— Розумієш… ми живемо в підземеллі лише тому, що нам дозволили кроти. Це їхня територія. Хоча самі вони живуть значно глибше.

— Кроти?!

— Ти — Лана, і ти не знаєш, хто такі кроти? — запитує Бан, що непомітно зринув поруч. У нього дивна хода — незграбна і трішки кумедна, зате він пересувається з блискавичною швидкістю.

— Я Лана, — кажу, — бо мене так звуть. Що саме тебе дивує?

Алекс і Бан переглядаються.

— Потім, — вирішує Бан. — Отже… ти хочеш сьогодні гарненько потанцювати?

— Так, — кажу я. — Повеселимось як слід.

* * *

Зовнішні двері клубу й далі зачинено. Бан впускає лише тих, хто стукає особливим стуком. Цей коротенький ритмічний фрагмент Лесь-барабанщик переклав би як «свій, безпечно, дуже потрібно». Приходять різні люди — такі різні, що мені взагалі незрозуміло, як Бан наважується усіх впустити.

Приходять синтетики — завжди парами. Один приводить іншого: хлопець дівчину, чи дівчина хлопця, чи друг друга. Головний у такій парі намагається виглядати спокійним, упевненим. Інший — кого привели — дуже нервує і не може цього приховати.

Приходять дикі, замасковані під синтетиків. Я одразу впізнаю їх — за повадками, за поглядами.

Приходять і геть дивні персони з бігаючими очима. Я б і на поріг їх не пускала — із першого ж погляду ясно, що це мультипакетники, однією дозою такого не проб’єш!

Інший потік відвідувачів піднімається з люка. Приходять усі наші дикі, навіть Перепілка з дітьми. І є кілька людей, зовні схожих на Бана — худі, бліді, у непроникних темних окулярах, незважаючи на півморок.

Це і є Кроти?

Підземний зал помалу заповнюється. У напівтемряві бармени брязкають посудом, тихенько перемовляються з відвідувачами. Проскакує блискавка — штучна, бліда.

— Що тобі сьогодні змішати? — запитує хтось.

— Циклон.

— Алексе, — кажу я пошепки, — мені здається, що це все вже було. Це повторення… розумієш…

— Дежа вю, — киває він. — Звичайна справа. Не звертай ува…

У цю мить зовнішні двері знову відчиняються, і в них з’являються двоє. Я придивляюсь…

Один — мій полісмен. Я заледве впізнаю його, адже він одягнений, як звичайний синтетик. Він обводить очима залу; я хочу сказати про нього Алексу, але в цю мить супутник полісмена повертається до мене обличчям…

Це Римус!

Я біжу через весь зал, люди здивовано на мене косують. Не звертаючи ні на кого уваги, кидаюся на шию Римусу. А він обіймає мене.

Він страшенно радий. Але, здається, зовсім не здивований.

* * *

Наближається північ. У клітці з барабанами сидить Лесь, потихеньку пробує ударну установку. Бармени активно працюють — у келихах вертяться, піняться, іскряться бульбашками дикі коктейлі. Я сиджу на підлозі біля стіни — поруч із Римусом і його супутником, Максимом.

Я швидко, пошепки переказую їм усе, що вже чули дикі. Римус ледь посміхається. Максим слухає, щільно стиснувши губи.

— Отже, це була ти, — каже Римус замріяно. — Знаєш, я ж ніколи не дивлюся шоу. А в той день мене ніби щось штовхнуло. І я подивився.

— Римусе, вона ж нічого не розуміє, — втручається Максим. — Вона не знає, що тут трапилося, доки її… ну, загалом, через неї.

— А що через мене трапилось?!

Обидва дивляться на мене. Мені стає геть не по собі.

— Кажіть!

— Усі поліцейські підрозділи підняли по тривозі, — розповідає Максим. — Після того, як ти об’явилася в магазині. Коли я тебе нібито взяв, а потім упустив. Операція «Лана» триває повним ходом відтоді, як з’явилось твоє повідомлення на екрані.

Я мовчу.

— У колишньому магазині Римуса була засідка — щодня, — продовжує Максим. — Я чергував через добу. Знаєш, мені постійно снився жах: я приходжу вранці на службу, а мені кажуть, що тебе вже взяли — саме в магазині Римуса.

— Чому? — Я розумію, що питання дурнувате, але й мовчати не можу.

Макс і Римус переглядаються.

— Максим мій друг, — повільно мовить Римус. — Це я його переконав, що Лана, про яку всі говорять, коли поруч немає патруля, — це не легенда і не казка. Це реальна людина. І їй треба допомогти.

— Як це — «всі говорять»?!

Вони переглядаються. Максим стискає губи так, що їх майже не видно.

— Слухайте, — я хвилююсь, — я повинна всім розповісти… Тут ніхто не знає про СІНТ!

— Дехто знає, — нудним голосом каже Максим.

— Справді: контролери, вищі чини енергополіції…

— Скоро північ, — каже Римус. — Максе, тобі час.

Максим піднімається.

— Хіба ти синтетик?! — Я не вірю своїм очам.

— Я мушу використовувати свій службовий пакет, — каже він сухо. — Ведеться сувора звітність. Я ж енергополісмен.

— А… — Я запинаюсь. — Як тобі вдалося викрутитись… після того, як ти… мене упустив?

— Мене понизили в званні, — каже він так само сухо.

Більше я ні про що не зважуюся запитати. Максим іде, потиснувши руку Бану.

Ми з Римусом довго мовчимо.

— Він дуже ризикує, — тихо каже Римус. — Його батько працює на СІНТ.

* * *

Б’є міський годинник. Сюди, під землю, його бамкання ледь долинає, але в клубі така тиша, що чутно кожен удар.

Бом-м, б’є годинник. Енергетична година. Все місто зараз зітхнуло з полегшенням, почуваючи тепле поколювання манжети.

Синтетики стоять щільною групкою, притиснувшись один до одного. Їм страшно. Хтось із них переживе цю ніч і впорається. А хтось приречений. Вони знали це, коли йшли сюди; вони знали, що ризикують життям, але все-таки спробували — жити своїм ритмом. Жити без манжети.

Я дуже поважаю цих людей. Мені хочеться допомогти їм.

Бом-м, годинник усе б’є. Бом-м.

Лесева паличка починає свій ритм: усупереч годиннику. Заперечуючи одвічний лад. Заперечуючи манжети, Завод із мембраною розпилювача, весь цей людожерський режим пакетів і штрафів. І всі, хто є в клубі — майже всі, — починають відбивати цей ритм. Долонями. Підошвами. Лесь грає, віддаючись ритму. Я знаю, він не чує його — відчуває всім тілом. Неголосно, жорстко, по висхідній вступають інші барабани: «Ми — енергія. Ми — енергія. Ми…»

Але я бачу, що це не енергія. Це всього лише ритм, який будить у людині приховані резерви. У кого вони є.

Синтетики й далі стоять у кутку, взявшись за руки. Я прекрасно бачу, хто з них доживе до світанку, а хто — ні. Ось ця бліда дівчинка з двома світлими кісками не доживе. Цей красивий хлопець із тінню вусів над верхньою губою — не доживе, і дарма подруга привела його, марна надія, завтра вона буде почуватися вбивцею…

Лесь метається в клітці. Він робить, що може. Ті з синтетиків, хто дужчий, починають допомагати йому, відбивати ритм, змушуючи власне серце працювати самостійно, пробуджуючи жагу й любов до життя — тільки свою, тільки в собі…