Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

пропадає-пропадає - і пропала… Зостались тільки море та небо, і між ними галера… Мов велика птиця пливе вона по морю і раз по раз б’є крилами по воді: то весла, багато весел, а хто гребе тими веслами - не видно; вони там десь, під верхнім помостом… І Юрась знає, хто вони: то козаки-невільники на турецькій каторзі.

Пусто на морі, як у пустині. Хоч би острівок який, хоч би друга яка галера!.. Тільки чайки жалібно скиглять, та із моря виринає щось темне - чи то риба, чи то звір - із плеском щезає під водою.

Так, стоячи у вікна і глядячи на Босфор, все згадав дурний син славного батька… Він догадався, що сидів тепер в Едикулі…

XVII

Давно сидить Юрась в Едикулі, так давно, що вже дні і місяці поро згубив, і сам не знає, коли який день, коли свята неділя, коли яке свято - чи велике, чи мале. Пливуть дні за днями, місяці за місяцями; одна година здається за десять, а хвилина - за цілу годину. Щоранку, сьогодні, як і вчора, випливає сонечко десь там за Босфором, посвітить яку годину у віконце, та й зайде за зубчасті стіни… Тихо, як у домовині… А Юрась все чогось жде… Та чого ж йому ждати! Авжеж! Коли нема місяченька, він жде Його; молодика не жде, бо молодик ніколи не заглядає до його у віконце, а виглядає він повного місяця, або на ущербі… От він і знає, що пройшов місяць, а там другий, третій.

Щодня приходить до його стражник, приносить окрайок хліба і глечик з водою, і мовчки виходить. Думав був Юрась заговорювати з ним, так мовчить як риба, тільки головою мотає - звісно, німий. А скаже було йому що Юрась - розуміє - не глухий, може й не Турок; так, по обличчю його здавалось, що не турок і не татарин… Або сербин, або волох…

І плинуть дні, місяці, може - роки. Підголене на голові волосся у Юрася вже виросло - довге, як у молодого дяка, пасмами, і вже між пасмами завелось біле павутиння - сивіє Юрась… А йому ще нема й тридцяти… Десь скоро і у труну положать, а то й без труни викинуть у Босфор, як ото у морі викинули двох мертвих гребців-невільників… З України були козаки, бо й чуби й вуси запримітив Юрась.

Коли помічає Юрась, стали носити йому не хліб і воду, а добру їжу - і варене, й печене… До чого се? З якої речі?.. Та и стражник якось не так на його дивитися став. Що за причина?

Коли от диво! Сам заговорив до Юрася, німий заговорив!

- Добре ютро, господине! - каже якось тихо, входячи до його вранці.

Юрась так і занімів на місці… Чи не сон знову?

- Какво здравє, господине? - каже німий стражник. - Не од себе питам про здравє.

- А від кого? - питає Юрась.

- Од господині… Господиня знава господина і серцем боліє.

- Серцем боліє?.. Хто ж твоя господиня?

- Госпа моя - ханим Тугай-бея…

- Як Тугай-бея! Мурзи Тугай-бея, колишнього приятеля мого покійного батька?

- Не вім, господине.

- Хто ж він?

- Паша Едикула - господин Седми-Башта.

- А хто ж його ханим, .що мене знає?

- Ханим - бранка од України.

- Полонянка! Бранка з України?

- Тако, господине… Лєта два зде пребива.

- А як її звуть? Яке їй мення?

- Нє вєм, како звали на Україні… Зде она - Халіль-ханим.

- А яка вона з себе лицем, літами?

- Лицем бєла, лєпа, хубава, црнокоса, а возрастом - млада.

Дуже уразила серце Юрасеві ся звістка… Мов теплом і світом повіяло у темній темниці. Здавалось йому, що він тепер не один, що чиєсь друге серце б’ється отут за стіною, рядом з його серцем… Довгими безсонними ночами здавалось йому, що ніби тінь яка заглядала до його у віконце, або як мати коло колиски стояла коло його ліжка…

- Халіль-ханим, Халіль-ханим! Прилинь до мене на хвилину.

Удень він заговорював з стражником, хоч той і не дуже був говіркий; розпитував його - хто він, звідки… Той казав, що сербин. Приносить він якось до Юрася золотий хрест і подає.

- Що се? Від кого у тебе? - питає Юрась, хоч і сам знає, від кого.

- То ханим, госпа моя, присла господину, да носи за Бога.

- Так і сказала?

- Тако говори: «Покажи то, да узна Юри Хмельницки».

Здалось Юрасеві, що він бачив той хрестик у когось на грудях, мало того - цілував його, а у кого - забув, і коли й де се було - не згадає…

- Скажи ж своїй господині, Халіль-ханим, що я пам’ятаю сей хрестик, - промовив Юрась, цілуючи його, - але не згадаю, чий він і де, у кого я бачив його і цілував - не знаю. Юрась думав, що треба вернути хрест, так стражник не бере.

- Госпа дає хрест господину - носити у нєдра до серца.

Юрась перехрестився, ще поцілував хрест і надів на себе.

Щось ніби теплом обвіяло його, і темна темниця стала йому кращою.

Він підійшов до віконця і став глядіти на Босфор, по котрому носилися під парусами маленькі каюки та де-не-де пропливе галера, а її весла, мов величезні крила, каламутять воду… І він вже знав, що у кожного весла, там, під палубою, сидить козак-невільник…

Глянув він і на зубчасті стіни Едикула, і на залізні гаки, здорові, як волові роги, що стирчали із тих стін… Може на такий гак повісили колись і Байду за ребро.

Коли через кілька днів стражник і каже Юрасеві:

- Мене прислала госпа-ханим: не хоче лі господин на волю, до України?

І моторошно, і радісно стало Юрасеві за тії речі.

- Хто ж не захоче волі?.. І птиця у золотій клітці нудьгує по волі і скоро помирає… А то ж чоловік…

- Госпа-ханим даде господину волю і сама з тобою убєже.

- А як же ж вийти звідси?

- Я виведу до Босфору і госпу, і господина, а тамо ми мами каюк, а каюком на веницейскі корабль у Босфору.

- А як я тобі не йму віри?.. Може ти від Тугай-бея підосланий?

- Ні, господине: я сам зде невільник і плакам по волі.

- Я тобі