Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

не буде: скоро житимемо з панами ханами, як рідні; їм - Крим з його розкошами і морем, нам - Україна з зеленими садочками, з вербами над ставками, з барвінком та рутою… І будемо ми пестувати нашу заплакану неньку: ти сьогобічну, я тогобічну.

- А чи поможе нам Бог укоськати того Дорошенка? Ох, боюсь, що поки ми тут, до його прилетять турецькі санджаки: він султанів услужник.

- Укоськаємо! Та ще й як! До санджаків і Хима з Єрусалима не доскаче…

- А Сірко з запорожцями? Він до татар такий ласий, як дяк до книшів.

- Ні, пане Юрію, запорожці мою руку держатимуть: я заглядав у Січ, так Сірко сказав мені: «Коли ти, каже, пане гетьмане, заприсягався в Умані за вольності стояти і заплакану Україну обороняти, то бери й мене за хустку»… За яку хустку? - питаю. «А чим, каже, заплаканій матері сльози утирати». Юрась похитав головою.

- Може тебе він і за хустку прийме, а як мене з тобою побачить, то й від хустки відкаснеться; він давно на мене пеклом дише.

Тими часами прибули з своїми ордами султани й мурзи з-під Акмечеті, Карасубазара і Кафи. Військо Ханенкове і Юрасеве двома загонами, минувши Перекоп, потягнуло стінами під Умань, де Дорошенко сидів на гетьманстві з ласки падишаха. Як боявся Юрась, так воно й сталося: падишаховим санджаком він підняв на ноги сілістрийського пашу, і той привів під Умань білогородську орду.

Вороги, що бились за «заплакану матір», зустрілись під Стеблевом і розпочали бій. Юрасеві татари й Ханенкові козаки хмарою обгорнули Дорошенкове військо і, мов тараном, били у обидва крила. Земля стугоніла від кінських копит і крику татарського.

Батькове шалене щастя вернулося до Юрася… Татари топчуть один Дорошенків полк за другим. Коли як пронесеться щось страшне у Юрася за спиною…

- Урус-шайтан! Урус-шайтан! Сірко! Алла! Алла! Сірко!

То і був Сірко з запорожцями. Як степовий вітер налетіли вони і разом підтоптали під себе не одного султана з ордою. Ніхто й не зчувся, як вони ударили і почали чесати.

Старий козарлюга, той, що перед Жовтими Водами летів до Тугай-бея з перстенем Богдана і тепер не покидав його дурного сина ні на хвилину - Васюта Макогін, полетів був з паволоцьким полком проти своїх колишніх приятелів і однокурінників-запорожців, але де ж було йому тягатись з Сірком!

Запорожці пізнали Васюту й Юрася.

- Здорова була, Юрасчина мати вусата!

- Агов! - кричали деякі до Юрася, - паніматка ігуменя! Коли у вас коса виросте, бо вуса у вас мабуть чорт матиме!

Спинилась і білогородська орда. Вона і Дорошенко з полками чигиринським і черкаським знов кинулись у січу.

- Сірко! Урус-шайтан! Сірко! - тільки й чути з одного боку.

- Або добути, або дома не бути! - гуло и стогнало з другого боку.

Кримські татари не устояли і показали хвости своїх коней запорожцям. Побіч з ними і Ханенко. Юрася оточила білогородська орда, і він нараз зник з очей Васюти Макогона.

* * *

Юрась у Суботові. Давно-давно він не був тут, де колись маленькими ніжками бігав за батьком. Він тепер знов паном усієї України… Тепер і Демко Многогрішний, і Петро Дорошенко, і Суховієнко - усі під його ногою: як качок на гнізді він побрав їх, і тепер вони сидять у Суботові у кайданах, а завтра кат їм голови повтинає-посіче…

Тільки сьогодні, саме під Купала, вернувся Юрась з походу у свою столицю, а за ним в кайданах вели отих гетьманів.

Чудовий, чарівний вечір. Он за Суботовом горять купальські огні. Юрась стоїть на високому ґанку. У руці у його та булава, що король прислав його батькові. Коло Юрася військова старшина - полковники, сотники, осаули… А перед ґанком стоять у кайданах без шапок - Дорошенко, Суховієнко, Многогрішний. За ними - кати-татари з сокирами…

- Рубай голови зрадникам! - крикнув Юрась та й прокинувсь.

Що се таке? Де ж Суботів? Він не в Суботові… Де ж се він? Що се з ним? Лежить… мацає руками… Якась холодна кам’яна стіна…

Він не на ґанку, а на якомусь ліжку… Перед ним, у стіні, віконце з залізними ґратами… Та се ж темна темниця… Ні, вона не темна: он у вікно з залізними ґратами заглядає сонце… Невже ж він знов у Марієнбургу?.. Так, то все було сон, і Суботів сон, і купальські огні - мрія сонна…

Через силу він встає з ліжка. Тіло його усе мов побите, поло-мане, і кісточки нема цілої. Хапаючись руками по стіні, він додибав, ледве-ледве додибав до віконця. Там, унизу, далеко під ногами, за темними кипарисами, синіє широка-широка, як Дніпро, ріка. Тільки се не Дніпро і не Вісла, Он там пливуть турецькі галери - де вони взялись? У людей на головах білі і зелені шоломи та червоні феси. Се турки… Чого вони тут? Се знову сон, мрії?.. Ні, не сон. Його очі не заплющені - вони ясно бачать: за рікою високий крутий берег темніє кипарисами, тополями і невідомими деревами, а коло самої води - високі розкішні палати…

Що ж се таке? Де він? Чи не у Варшаві?

Ні… Щось мов ударило в голову… Він силкується пригадати, а що - сам не знає… Га! Он воно що!.. Се було під Стебловом. Татари обгорнули його неначе живою стіною… «Урус-шайтан! Сірко!» Військо Його, як шпаки від яструба, розлетілись, а його, Юрася, узяли татари - сам сілістрийський паша. Його привели до Дорошенка. Кругом султани, мурзи, чауші…

-- Ти зрадник, бунтівник! - каже до Його Дорошенко. - Ти підняв руку на рабів пана правовірних… Зате будеш скараний горлом… Я велю відвезти тебе до порога Ясної Порти…

Так, так, все тепер пригадалось йому.

Мурзи і чауші везуть Його у невідомий турецький город. Оце ж і є той Акерман, звідки вилітала на Україну білогородська орда сараною і шарпала села й городи християнські… Щось блакитне, безкрає кинулось йому тоді в очі… А! Се Чорне море… Там, далеко-далеко, за його блакитними водами - той невідомий Стамбул - страшне кубло самого падишаха…

Рано-вранці, тільки сонечко викотилось, мов із води вийшло, з того блакитного моря, з Акермана виходила турецька галера. Мов дівчина уквітчана вона киндяками й обведена по боках позолотою. А він стоїть покрай галери і дивиться, як упливає з очей його і город з високими мінаретами, і сама земля… От-от пропаде земля…