Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

пустив наших українок у землю невірну… Я мав надію, що вони вернуться… Вони не вернулись… Тепер та погань розповзеться по невірній землі як черва… А та черва дасть дітей-черву, і та черва невірна колись нас, козаків, і нашу неньку Україну їстиме, на те вона черва плодюча… Так от що, дітки: скачіть деякі з вас моторненько і знищіть усю ту погань дотла! Нехай та черва не розповзається між невірою.

І козаки, хоча й з великим жалем, зробили те, що велів «батько»…

Трохи згодом, як вернулися козаки, і сам Сірко метнувся на коневі туди, де сотворилося зле діло - бездушна різанина.

Страшне видовище побачили Його злі очі: то купками лежали мертві діти коло мертвих матінок, то сям-там розкидані по степу мертві дівчатка, невинними очицями дивились на небо… За що? За що?

Сірко став посередині сього мертвого поля і обвів його очима, в котрих хоч би маленька іскорка жалю засвітилася… Ні, погляд холодний, суворий.

- Простіть нас, сестри й діти малі, - сказав він, оглядаючи мертве поле. - Самі ж ви спочивайте тут до страшного суду Господнього, замість тою, щоби плодитись вам поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну, без святого хрещення, погибель.

І хоч би сльозина одна, хоч би зітхання від серця!

Такий був Сірко - син свого часу, свого віку. То був такий вік суворий, а Сірко - його правдивий вираз.

Покинувши мертвих українок і їх дітей на поталу звіру і птиці, Сірко повернув до свого становища і велів зараз лагодитись у дорогу до Січі.

Не мале ж то й товпище потягнулось по степу до Чортомлика. Двадцять тисяч запорожців, тринадцять тисяч ясиру та кримської худоби і овець вісімнадцять тисяч, та ще й козацькі вози й татарські арби з козацьким добром і цілими копицями усякої здобичі.

А от не за горами і Січ-мати. Вартова сторожа, що стояла по степу, давно угледіла, що запорожці вертаються з великим ясиром і здобиччю, і оповістила у Кіш.

Тоді назустріч вийшли попи з корогвами та образами, і свяченою водою окропили Сірка й отаманів і усе «христолюбиве воїнство», а у самій Січі стрічали козаків гарматними та мушкетними громами і церковним дзвоном, як на святий Великдень.

Два дні потім гуляло військо запорозьке так, як і на різдвяні свята не гуляло, а після гульні дуванили здобич і ясир - здобич між собою, а ясир - на чотири дуванки: у першу дуванку пішли українські полоняники й полонянки, що були у кримській неволі; їх пустили у свої городи і села, до батьків і матерів, до свого роду-племені… У три останні дуванки пішли ясирні: одну частину їх послали гостинцем у Москву, другу до гетьмана Самойловича, а третя - чотири тисячі татар і татарок, полоняників і полонянок - зосталися у Січі на викуп. Їм Сірко й курінні отамани оголосили - старому й малому, щоб кожне з них, коли бажає вернутися у Крим, не гаючись, клопоталось про свій викуп; а коли викупу скоро не буде, то їх мов худобу погонять у Москву на вічну неволю. Москва такою здавалася їм страшною, що вони зараз стали торгуватися з Сірком і з курінними - скільки кожне по своєму достатку зможе заплатити за викуп. Тоді усі через свого грамотія вписали в список свої імена і викупну суму та послали до свого хана у Крим з чолобитєм, «писаним кривавими сльозами».

XVI

А що ж тимчасом робить Юрась Хмельниченко?

Років з вісім назад ми бачили його у темній темниці, у високій башті в Марієнбургу. А з того часу він на волі - скинув з себе клобук і чернечу рясу і знов козакує. А поки ще він у Печерському поклони клав та «Блажен муж» щовечора читав, Україну, як ті євангельські ризи, ділили між себе - колишній джура Івашко Брюховецький та Павло Тетеря; а поки він томився у темній темниці марієнбурзькій, Тетеря одружився з його сестрою, ясноокою Стехою, що була перш за Виговським Данилом. Та не довго верховодив тогобічною Україною Тетері, нелегко воно показалось, і він забрався з України де спокійніше. За ним булаву перехопив Петро Дорошенко. Мав він крила орлині і з «тогобічної» перелинув на «сьогобічну». Але ж Дорошенкова булава муляла декому очі, і козаки другу булаву десь у очеретах знайшли і прокричали «лебединого віку та журавлиного крику» пройді Суховієнку.

Чия тепер рука перетягне - чи Дорошенкова, чи Суховієнкова? Тогобічні козаки розбились надвоє - і за того, і за другого… І Дорошенко, і Суховієнко ідуть на раду в Умань. Зібрались козаки. Дивляться - і Юрасько тут, та вже не ченцем, а козаком…

В радний круг вступили Суховієнко, Дорошенко, Юрась і Ханенко, уманський полковник.

- Положіть булави! - кричали запорожці і тогобічні козаки. - Кого рада обере вільними голосами, тому й булава.

Суховієнко і Дорошенко положили булави. Ні той, ні другий не перетягнули: перетягнув Ханенко.

- Ханенко Михайло! Ханенко! - загула рада. - Лебединий вік та журавлиний крик… Бери булаву!

Ханенко взяв булаву і кланявся на всі чотири сторони. Тут же на раді і присягнув.

- Клянусь всемогучим Богом перед святим Єго євангелієм за вольності стояти і оплакану отчизну, скільки Бог помочі подасть, обороняти.

- Лебединий вік та журавлиний крик! - не переставали козаки.

Суховієнко і Дорошенко зникли між громадою. Ханенко і Юрась за підмогою майнули у Крим. А татарам усе одно - кого не шарпати, аби шарпати…

Тепер уже й Юрась на козака трохи здався.

- Козак, козак, тільки чуб не так, - думав про його Ханенко, усміхаючись.

Вони тепер коло Бахчисарая. Козацькі полковники і татарські мурзи, і султани коло них з корогвами, а військо українське і ханське оточило їх, мов на городі мак оточив пишні троянди. Скоро похід проти Дорошенка.

Юрась, трохи піднявшись на дорогому турецькому сідлі, повернув свою коня і замислився, глядячи на чарівну столицю Селім-Гірея, що так і тонула з своїми мечетями й високими, стрункими мінаретами у темній гущині кипарисів і стрільчастих тополь…

- Про що замислився, пане Юрію? - спитав Ханенко, повертаючи й свого коня до Юрасевого.

- Та от дивлюсь не надивлюсь на сю частину Едема, пане Михайло.

- А що? Розкішне кубелечко сплели собі хани?

- Та добре… Тільки ж немало у се гніздечко пішло і нашої соломки, і нашого пір’ячка: скільки тут квилить-проквиляє нашого брата, козака-невільника!

- Скоро сього