Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

то як перестріти їх у самого перелазу на Арбат, на ту вузеньку косу, що тоненькою і довгою стрілкою простяглася поміж гнилим Сивашем і Азовським морем, то там їх нетрудно буде перерізати і перестріляти, як шпаків або перепелиць - до одного, до послідньої ноги…

І Селім-Гірей зараз погнав своїх чаушів у гори, за Чатирдаг, щоб усі султани, мурзи і аги поспішали до його у Чуфут-Кале кожен з своєю ордою.

Як казав хан, так і сталось: Селім-Гірей обгорнувся великою ордою за п’ятдесят тисяч коней і сагайдаків.

Не втече тепер «урус-шайтан», не втече! У вершу щука головою попала і повороту їй не буде… Не втече «урус-шайтан»!

Але не так склалось, як жадалось…

Селім-Гірей з своєю ордою доскочив арбатського перелазу якраз у той день, коли й козаки мусили туди ж вернутись з ясиром і здобиччю. Аж там ждав на хана сам Сірко. Селім-Гірей і його султани ще здалека запримітили, що козаків дуже мало і що вони полягали за коней, як за живий окіп.

Було б вам звісно, що запорожці так було вимуштровували своїх коней, що коли скаже було; «косою, лягай тихо!» - і химерний коняка зараз лягав на землю і лежав як мертвий, а запорожець клав йому на спину свого мушкета і лущив ворогів неначе з прицілу.

Так от як побачив Селім-Гірей, що козаки полягали за коней то зараз звелів і своїй орді зійти з коня і вдарити на козаків пішки, великими лавами, спершу пускаючи в них хмари стріл, а потім, зблизившись, на ножі, рукопаш!

- Алла! Алла! Алла! - заголосила орда, пускаючи у козаків дощем стріл.

Але запорожці й не ворухнулись, бо Сірко зоставив у себе тільки панцирних, у дротяних панцирах попід кунтушами, і татарські стріли не то що не дошкулили їх, а майже й не вкололи, ні трішечки не вдряпнули. За те ж запорожці дали себе добре знати: кожен намітив із свого мушкета по ворогу - і разом не одна сотня бритих голів полягла на місці.

Не раз і не два кидалась орда на живі окопи і бриті голови валялись по полю вже не сотнями, а тисячами… Чотири тисячі трупів татарських, розказує літописець, полягло вже у полі, а запорожці ні на малу п’ядень не подались назад.

Селім-Гірей велів відступити на мушкетний перестріл. Йому думалось, що Аллах не навернув ще на його милостивого ока.

- Алла! Алла! Алла! - радісно заалалакала орда у задніх рядах. - Аллах керим! Аллах акбер!

І було з чого радіти. На поміч їм рушила друга орда: то сам Аллах посилав на «урус-шайтанів» своїх делібашів.

Але то не були Аллахові делібаші: то йшли запорожці, ті самі, що, як каже літописець, «нещадно струснули» увесь Крим.

Грицько Пелех і інші отамани-ватаги, довідавшись від татарського язика, котрого десь злапали козаки, що хан потяг з військом-ордою якраз до арбатського перелазу, де засів сам «батько» з панцирними лицарями, мерщій повернули своє військо з ясиром і здобиччю трохи на бік, зоставили там під охороною деякої сотні-другої козаків той ясир і здобич, а самі, розпустивши татарські знамена, що забрали у Бахчисараї, ринулись за ханською ордою, буцімто й вони - орда.

Але Сірко добре бачив, що то не орда, а його ж молодці-січовики.

- На кінь, дітки! На кінь, панове-молодці! - крикнув він.

- То наші браття йдуть… Ускочила орда межи молот і ковадло! Рушайте, дітки!

Як яструби на шпаків, понеслись козаки на татарву. Орда не вдержала і кинулась урозтіч по степу, посипаючи назад через ліве плече свої пернаті стріли. А там, у тому рідному їх степу, вже виглядала їх смерть неминуча. Селім-Гірей і його орда скоро побачили, що то Аллах не поміч своєму людові посилає, а смерть…

Ще кілька тисяч полягло орди на рідному полі та кілька тисяч у полон ускочило. Не піймали тільки самого хана, бо під ним був кінь, подарунок падишаха, кінь, пращур котрого, кажуть, возив на собі самого пророка Магомета.

Того ж дня усе козацьке військо, забравши свою здобич і тринадцять тисяч ясиру, пройшло арбатський перелаз і стало у степу коней попасти і самому їжею та спочинком трохи підкріпитися.

Тут Сірко велів козакам наварити якомога більше каші, так щоб сієї козацької страви стало й для усього ясиру.

Нагодувавши ясир, Сірко звелів козакам розділити його надвоє: осібно хрещених і осібно нехрещених. бусурман, і бусурман звелів зараз, як звичайно, перев’язати, а до хрещених, котрих було сім тисяч, козацький батько повів таку річ:

- Слухайте, хрещені! Хто з вас хоче, ідіть з нами у мир хрещений, у край веселий, на тихі води, на ясні зорі, до городів християнських; а хто не хоче, вертайтеся у Крим.

Хрещені і ті, яких хрещені матері привели вже у Крим і котрих звали «тумами», теж розділились самі надвоє: чотири тисячі з них захотіли вернутись додому, до рідної родини… А три тисячі - то все були молодиці, дівчатка-підліточки і діти - і ні одного козака або хлопця - ті захотіли вернутись у Крим… Гай-гай! За що ж їм, бідним, докоряти тим Кримом нехрещеним! За що? У тієї молодиці може дитя там зосталося; хоч воно й татарча нехрещене, але ж воно її дитинка, під її серцем зародилося, на її ж і лоні вигодувалося. У другої молодички хоч і діток там нема, але до серця її може припав який чорнявий та кароокий Ахмет або Селім, чи вже привикла вона у мурзи в гаремі до «розкоші турецької», до «лакомства нещасного»… Та й дівчаточкам-підліточкам може декотрим з них упали в око які очі карі, брови чорні та постать молодецька… За що ж і їм докоряти тією землею бусурманською!..

Сірко пустив їх, здавалось, без докору… Але…

Він думав, він ще мав надію, що може вони ще и вернуться. Так ні! Не вернулися! Довго стояв Сірко на високій степовій могилі, довго дивився услід їм…

- Вернуться, чи не вернуться? Хоч чи не оглянуться?

Ні! І не оглянулись… Так і зникли по край степу широкого… Довго стояв на могилі Сірко, довго думав, довго міркував з собою:

- Чи гріх, чи не гріх? На моїй душі гріх лежатиме? А Україна-ненька? Невже ж і їх діти шарпатимуть матір нашу? Ні! Не бувати цьому, не бувати! Нехай на моїй душі та каменюка лежатиме до спокути… Спокутую!

Він повернув коня і вернувся до свого стану.

- Дітки, панове-молодці, - сказав він. - Я