Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Від грому мушкетів прокинулись і другі курені - всі тридцять вісім!..

Сотки блискавок і громів вилітали разом із усіх вікон, і яничари «аки козли между собою мятущися», - як каже літописець, - падали на землю і захлебувались своєю і братерською яничарською гарячою крівцею. Самі вони у такій тісноті мусили або стріляти на небо, у повітря, дурницею, або бити свого брата, бо куди не повернись - стояла стіна із яничарів же…

Скоро І сі живі стіни повалились, і стало вже не так густо: мерці загатили собою і вимостили трупом і майдан, і кожну уличку. Тоді із отаманського вибухнув голос:

- До ручного бою, дітки, до ручного!

І разом у кожному курені відчинились двері, і запорожці, як бджоли із уликів, висилали із куренів, і почалась страшна різанина рукопаш: у діло пішли тоді шаблі, ножі, турецькі ятагани-запоясники, келепи. Се вже була чисто різницька робота. Турки вже мало і відбивались, бо думали, що так судив їм Аллах тут погинути.

- Алла! Алла! Алла! - здіймали вони руки на небо і падали мертві на своїх братів-яничар.

Січ мов курилась туманами: то не тумани над Січчю вставали, то курилась на морозі ще тепла кров турецька.

Ще тільки на світ почало благословляться, а вже у Січі не зоставалось ні одного живого яничарина. Усе червоніло турецькою крівцею - стіни святої церкви, курені, гармати… За червоним не видко було і снігу, хоч перед ранком і вдарив знов такий мороз, що пара з уст, здавалось, замерзла.

А тимчасом вернулись із погоні дві тисячі панцирників-козаків, котрі вже не догнали хана Селім-Гірея з його ордою в сорок тисяч коней і з рештою недобитих яничар, котрих спасла хвіртка, якою вони й добрались уночі в Січ, як вовки у кошару. Привели тільки одного язика-татарина: кінь під ним пав у погоні, і його взяли запорожці за язика.

- Завів хан, як собака, і побіг у свої улуси з ордою, - тільки й удалось козакам добитися від свого язика. Халат на собі розідрав… пику свою дряпав нігтями… плакав, ай-ай! Як плакав… Тепер йому падишах кесим 6ашка, ай-ай! Кесим башка!

Після служби божої і молебня на подяку Богу запорожці перш усього перенесли своїх убитих у страшній «завірюсі» товаришів, - як каже літописець, на братське кладовище і передали тіла їх землі «чесним і знаменитим погребенієм». Убито було п’ятдесят чоловік.

Полягло яничар у ту ніч тринадцять тисяч п’ятсот! Два дні валили запорожці їх трупи в ополонки, пускали під лід, - нехай пливуть і ждуть слушного часу…

XV

Сяк-так перебули козаки Різдвяні свята і водохреща, перебули й піст опісля м’ясниці, а тут вже й сонечко стало все вище та вище підбиватись. Прийшла весна. Минули і Великодні свята, пролинула й клечана неділя, недалеко вже й до Петра.

Коли ось розсилає Сірко козаків-молодь по усіх плавнях, займищах, по пасіках і козачих становищах, щоб усе низове товариство, не гаючись ні хвилини, мерщій прибувало до Січі на велику раду.

Отаманське слово - велике слово. Козаки разом з усіх усюд посунулись до Коша. Зібралась рада. Сірко, уклонившись до громади, ознаймив, що від славного війська запорозького низового хрещений люд, уся ненька Україна вимагає великого святого діла.

- За неньку Україну і за святе діло ми раді положити свої голови! - озвались запорожці. - Веди нас, батьку!

- Так от що, дітки, - додав Сірко, - їдьте ви зараз до своїх становищ, де хто господарство має, запасіться тижнів на три харчами і усім, що до походу належить: щоб і коні були справні, і мушкети, і уся козацька зброя. А потім, не барячись, вертайтесь до Січі, і ми підемо, куди нас Бог поведе… З Богом же, дітки, - скоріше вертайтесь.

Козаки не дали на себе довго ждати. Через кілька днів Січа була як повний улик, так що ті з козаків, що трохи опізнились, вже не попали у саму ограду, а припинились перед Січчю з кіньми у полі.

Тільки вже тепер, як знов зійшлась рада, Сірко дав знати, куди він поведе своє військо. Він оповів, що поведе своє військо на татар, та не через Перекоп, а таким шляхом, звідки їх татари ніколи не виглядали й не виглядатимуть. Відібрав двадцять тисяч січовиків, у котрих були самі прудкі коні, і пішов з ними через татарські степи, подалі від їх кочовищ, прямо на Сиваш, не спіткавши на тих степах ні єдиного татарина.

Там, косою Арбатом перекинувшись на той кінець Сиваша, Сірко зупинив своє військо якраз там, де починався самий Крим, і розбив на дві купи своє військо: з одною, меншою купою коней в п’яти тисячах, Сірко сам зостався коло арбатського «перелазу», а п’ятнадцять тисяч з Грицьком і Павлом Пелехами та Якимом Яворницьким послав руйнувати Крим.

- Розсійтесь по поганій землі як сарана і гнівом божим пронесітесь над нею, а на шостий день з здобиччю і ясиром вертайтесь до мене; а тут я сам зустріну хана і задам йому такого прочухана, що дітям і внукам закаже не будити лева коли він спить, - сказав Сірко їм на відході.

І тяжке горе на той час спіткало усю кримську землю, таке горе, якого Кримчани й не зазнали. Один загін козаків з Яворницьким пустився на Карасубазар, другий з Павлом Пелехом вдаривсь до Козлова города, третій з Грицьком Пелехом - упав на саме ханське кубло - на Бахчисарай.

І якого то плачу було на той час по всій кримській землі! По городах і аулах пройшла така пожежа, що за димом і курявою сонце ховалось, як за хмарами. Там голосили татарки й татарчата, котрих чередами гнали у полон, а тут ревла худоба, іржали коні…

У Бахчисараї козаки вже не застали хана; дим пожежі так налякав його, що він з більшою частиною свого війська побіг у гори, а другу послав розвідати, що і як і звідки прийшов на його землю гнів Аллаха, бо від Перекопу ніхто не приходив.

Незабаром Селім-Гірей дізнався, що то запорожці так страшно хазяйнують у його ханстві, і що проскочили «урус-шайтани» у Крим не через Перекоп, а Арбатом через Сиваш…

Селім- Гірей аж руки підняв до неба з радощів.

- Алла, Алла!.. Ля Іллях іль Алла, Мухамед расуль Алла! - похваляв він Бога за таку звістку.

Він знав, що коли запорожці вертатимуться з Криму через Сиваш,