Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

Розвіяр мовчав.

— Розвіяре?

— Потім поговоримо, — сказав Розвіяр, повернувся на бік і зробив вигляд, що спить.

* * *

Другого дня, десь надвечір, вони вийшли до кордону — нового, ледь позначеного. Це був стовп із райдужною грамотою, що твердила: землі та люди на південь належать Імператору, а на північ належатимуть, і що на цьому місці буде збудована тимчасова імперська застава.

— Коли-небудь Імперія захопить увесь світ? — спитала Яска.

— «Світ настільки великий, що ти не можеш уявити, любий читачу. Найпотужніша імперія на його карті — не більше, ніж відбиток дитячої долоні на небі», — сказав Розвіяр.

— «Любий читачу»? — Яска обачливо на нього покосилась. — Із ким це ти розмовляєш?

— Я вголос читаю книгу.

— Яку?

— «Дороги й мандри». — Розвіяр зітхнув. — Ходімо.

Вони мовчки перейшли кордон і зупинились під стіною лісу. Він був вищий і густіший, ніж усі пройдені досі ліси, і відчутно темніший.

— Це і є Чорна Буча? — похмуро спитав Лукс.

— Ще ні. — Розвіяр озирнувся. — Але вже скоро. Ходімо.

* * *

Він дочекався, поки Яска рано-вранці піде до річки вмиватись. Пішов слідом; річка була повільна й неглибока, дівчина підібралася до води, по кісточку вгрузаючи в намулі. Увійшла по коліно, присіла, узялась митися, шикаючи крізь зуби — вода була холодна.

Вимившись, тремтячи від холоду, Яска повернула, щоб іти назад. Розвіяр стояв перед нею на березі. Просто стояв і мовчав.

Вона поточилась назад.

— Х-холодно, — сказала, стукочучи зубами.

Насилу витягаючи ноги з намулу, він пішов до неї.

Вода піднялась до колін. Він зупинився; йому здавалося, що, дотикаючись до його гарячої шкіри, річка закипить, але вона так само текла, розчісуючи довгі водорості, відносячи вниз скіпки й рідке сухе листя.

— Послухай, Розві…яре, — злякано пробурмотіла Яска. — Можливо…

Він підняв її на руки. Краплі зривалися з її босих ступнів, розходились по воді кола, перехрещувалися, зливалися.

Він виніс дівчину на берег. Поклав на траву. Яска тремтіла сильним дрожем. Він ліг, навалившись на неї, затиснувши між землею й своїм тілом, зігріваючи. Зв’язуючи.

— Не мовчи, — прошепотіла вона. — Скажи що-небудь!

— Моя, — сказав Розвіяр.

І сталося за словом вершника.

У його житті було багато жінок. Він мимохідь згадав, як уперше зустрів дівчину Джаль. Як цілував безіменну, покірну Криламу. Сухі травинки врізалися в коліна й лікті, мовби гостре пір’я з матрацу трактирниці; ні для кого він не був першим і ні для кого він не був владарем, а дівчина-маг ніколи перше не знала мужчини.

Поборовши її слабкий опір — опір страху, — він зробив її жінкою і зробив своєю. На мить побачив піднебесне місто Мірте на обрії, золоті шпилі й бірюзові арки, білі мости й малинові хмари, підсвічені сонцем. Вона жалісно скрикнула — тихо, мов боячись його розсердити.

— Моя, — повторив Розвіяр, притискаючи її до землі. І додав: — Дружина.

* * *

Ліс мінявся із кожною годиною шляху. Іти прямо давно вже не можна було — доводилось маневрувати між заростями, а іноді прорізати собі шлях у переплетенні пагонів. Кинджали затупились, Розвіяр і Лукс знесиліли. Потім полегшало — здається, вони набрели на покинуту дорогу. Раз у раз попадалися маленькі чисті озерця.

Коріння й гілля мінялось тут місцями, забувши про власне призначення. Гілки вростали в землю, корені тягнулись до неба. Відкривались підземні нори — спершу вузькі й маленькі, а потім більші, і все частіше подибувались тунелі, куди людина могла ввійти не нахиляючись. Лукс був страшенно веселий із ранку, правив теревені, а часом навіть співав і часто позирав на Яску.

Дівчина йшла, спираючись на руку Розвіяра, задумлива й бліда. Ніздрі її тремтіли.

— Ти щось відчуваєш? Патруль?!

— Ні. Інше. Смердить.

— Погоня?

— Ні.

— Далеко?

— Ми до цього йдемо… Наближаємося.

Лукс зупинився.

— Розвіяре. Чому нам не з’ясувати спершу, що це за смердюк, до якого ми йдемо? І тільки потім…

— Як ми з’ясуємо? Стоячи на місці?

— Як ти гадаєш, це небезпечно? — запитав Лукс у дівчини.

Вона ковтнула. Підняла очі на Розвіяра:

— Ти мене кохаєш?

— Так.

— Скажи ще.

— Так. Вона притулилась до нього. Її ніздрі розширились.

— Я себе відчуваю магом, — сказала дівчина, міцно замружившись. — Тільки тепер.

— Значить, він каже правду. — Лукс нервово всміхнувся і знову покосився на Розвіяра.

— Яско, — Розвіяр погладив дівчину по голові, — веди нас на запах. Нічого не бійся.

* * *

Вони знайшли тунель під корінням, глибокий і гнилий. Запалили суху гілку; під склепінням із переплетеного коріння й моху багато років тому знайшли свій загин люди. Возик на двох колесах лежав на боці, і навкруги валялися тіла, не менш як десяток, і бліда трава проростала крізь обвітрені ребра.

— Дивися, — сказав Лукс.

Він висмикнув із грудей одного з трупів короткий широкий клинок. Ребра скрипнули.

— Добряча річ, — Лукс розсік клинком повітря. — Дивись, тут є ще!

Яска стояла, вчепившись у руку Розвіяра. Другою рукою він тримав перед собою запалену гілку.

— Ти можеш дізнатись, що тут було?

— І так усе ясно, — пробурчав Лукс. — Одні купці. Інші розбійники. Одні дорого продали своє життя. Інші…

— Біженці, — тихо сказала Яска. — Не купці… Вони тікали.

— Від чого?

— Не знаю. Вони тікали… їх гнав страх. Вони тікали, мов звірі від пожежі.

— Від пожежі? — повторив Розвіяр.

Йому згадався стугін полум’я над дахом батьківської оселі. Горів будинок, і горіло все село, але хто їх підпалив?

— Розвіяре, — зміненим голосом сказав Лукс.

Він стояв над одним із трупів. Той лежав на боці, затиснувши в кістлявій руці дуже довгий, прямий меч. Чорне волосся переплуталось із травою. Лукс дивився йому в обличчя.

Гілка догоряла. Розвіяр обережно вивільнив руку — Яска неохоче розтиснула пальці. Підпалив другу гілку — стало світліше. Зробилося видно окремі предмети в купі мотлоху з візка: чавунок. Вузол із прогнилим ганчір’ям. Яска мала рацію: не купці. Біженці.

— Подивись на нього, — сказав Лукс.

Розвіяр підійшов і поглянув в обличчя мертвому. Обличчя майже не лишилось, шкірився череп, але надбрівні дуги були такими широкими, що Розвіяр не сумнівався ні хвильки.

— Гекса.

— Ти їх бачив коли-небудь?

— У дзеркалі.

— Ну, в тебе не так, — пробурмотів Лукс. — Тебе… не всі впізнають, тільки ті, хто знає…

— Що таке «гекса»? — спитала Яска.

— От ще один. — Розвіяр перевернув мерця на спину. — Луксе… збери зброю, яку знайдеш. І ходімо звідси. Яско, ходімо.

Вони йшли до смерку, бажаючи зайти якнайдалі від тунелю з мерцями. І тільки коли Яска сказала, що майже не чує того запаху — зупинилися на нічліг.

— Світлячки, — сказав Розвіяр.

Високо на лісовому склепінні горіли дві яскраві крапки, блакитна й опалова.

— Далі їх буде