Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

вони були такі вже могутні, — несподівано в’їдливо сказала Яска. — Коли так швидко всі перемерли. А цей третій, він же не зачув мене, не зрозумів…

— Він зрозумів в останню мить, — утрутився Лукс. — У нього було таке обличчя!

— Зворотний бік могутності, — пробурмотів Розвіяр. — Вони так звикаються зі своєю силою, що починають недооцінювати… простих людей. Нас. Але ж маги мають бути мудрими.

— Я буду мудрою, — помовчавши, сказала Яска.

— Гляди, — Розвіяр усміхнувся, — ти обіцяла.

* * *

Вони пройшли через Череватий Бір, ховаючись від людських очей, ні з ким не здибуючись і нікого не розпитуючи. Місця були дикі, пустельні, кожне поселення було загороджене високим гостроколом. Тут на вузьких і довгих, мов стрічки, полях вирощували колючі злаки, а в гаях розводили великих павуків — очевидно, на м’ясо. Єдине місто, що трапилось на шляху, було просто великим селищем із нахиленою брамою, зі зваленими біля стіни купами сміття.

— Це все ще Імперія? — здивувався Лукс.

Розвіяр показав йому на дерев’яну вежу, що височіла над міською стіною:

— Тут мешкає місцевий маг. А в місті — намісник.

— У вежі нікого нема, — сказала Яска. — Я відчуваю — там пусто.

— Значить, ще не встигли прислати.

Вони не стали наближатися до міста, обійшли його під прикриттям пагорба і рушили далі. Лукс був задумливий.

— От значить як, — сказав він нарешті. — У Нагір’ї… ти думаєш, теж збудували вежу?

— Гадаю, так.

Більше Лукс не починав розмов на цю тему, але Розвіяр бачив за його схиленою головою і насупленим лобом, що той продовжує думати про батьківщину.

Зате заговорила Яска:

— А якщо в нас у селищі збудують вежу, якщо Камінець… Мій племінник… виросте, і його пришлють до нас? Магом? Таке може бути, правда ж?

— Правда, — сказав Розвіяр.

Яска уважно подивилась йому в обличчя:

— Скажи ще раз.

— Правда. — Він усміхнувся.

Дівчина захитала головою. Її тонкі ніздрі затремтіли.

— Неправда! Ти брешеш тепер. Ти брешеш!

Розвіяр став. Спинився й Лукс. Яска зніяковіла, ледь зашарілась і відступила на крок:

— Вибач. Але ти кажеш неправду.

— Як ти це відчуваєш? — спитав Розвіяр після паузи.

Вона торкнулась пальцем носа:

— Я… мабуть, чую. Це запах.

— Нам кінець, — пробурмотів Лукс.

Вона швидко перевела погляд на Лукса. Потім знову на Розвіяра, насупилась:

— Чому його не можуть до нас прислати?

— Ходімо, — сказав Розвіяр. — Час збігає.

І вона послухалась, хоча їй дуже не хотілось.

Вони оминули павучу плантацію. Попереду йшов задумливий Лукс, за ним — занурена в свої думки дівчина; Розвіяр дивився в її тонку спину, дивився, як обережно вона пробирається слідом за звіруїном, пригинаючись під гілками, відвертаючи від обличчя уривки старого павутиння, легко ступаючи драними черевиками по сірій, мовбито вкритій попелом землі.

— Значить, Камінця не можуть прислати до нас у селище? — уперто спитала вона, коли, залишивши місто далеко позаду, вони сіли перепочити й підживитися.

— Не можуть, — погодився Розвіяр.

— І в цьому — твоя брехня?

Розвіяр скоса на неї поглянув:

— Так.

Вона різко зітхнула:

— Ні. Ти знову брешеш, я відчуваю!

Лукс присвиснув.

— Дуже добре, що ти наш друг, Яско, — довірчо повідомив Розвіяр. — Тому що бути твоїм ворогом — небезпечно.

Вона почервоніла, ніби в неї плеснули фарбою:

— С-спасибі. Тільки скажи… У чому ще ти брехав?

— Навряд чи у вашому селищі зведуть вежу.

— Це правда. — Вона потягнула повітря носом. — Це правда… У нас замале селище, мало людей, не місто…

Розвіяр мовчав.

— Добре. — Вона всміхнулася, заспокоюючись. — Тобто шкода. Але нічого… Послухай, а раніше ти мені брехав?

Він підсунувся до неї ближче й обійняв за плечі:

— Яско… Чоловік коли-не-коли має брехати жінці. Це закон природи. Роби вигляд, що віриш, гаразд?

Вона притислася до нього. Обхопила за шию. Пригорнулася.

* * *

— У чім ти їй брехав? — пошепки спитав Лукс.

Яска спала. Багаття догоріло. Розвіяр лежав на спині й дивився на зірки.

— У чім ти їй брехав, ну хоч мені можеш сказати?

Розвіяр схилився до самого його вуха:

— Скоріше за все, її селища більше не існує і сусіди мертві.

Лукс затамував дихання.

— Через нас? — запитав ледь чутно.

— Чи не однаково?

— Ну… Якби ми її не вкрали…

— Вона гідна жити й бути вільною.

— А ті люди… Їх же більше…

— Луксе, — Розвіяр підійнявся на лікті, — не буває мірки, щоб міряти життя. Не можуть сто життів бути важливішими за одне.

— Чому? Адже сто клинків краще, ніж один.

— Не краще. У тебе що — сто рук?

Вони помовчали.

— Розвіяре, — спитав Лукс так само тихо, — куди ми йдемо? Навіщо?

— У Чорну Бучу.

— А що там?

— Родичі. Батько.

— Ти ж чув, що кажуть. Пропала Чорна Буча. Може, там і люди більше не живуть. Самі тільки чудовиська. А батько… Якби твій батько був живий, хіба тебе продали б у рабство?

— Він мертвий. Але він однаково там.

— Але ж ми живі. Навіщо туди йти?

Розвіяр заплющив очі.

Побачив шорстку батькову щоку й залізну сергу в маленькому темному вусі. Щока затуляла собою весь світ, потім відсунулась, і Розвіяру відкрився довгий стіл на краю колоскового поля. За столом сиділи односельці, в кольорових сорочках і шатах. Старші — у темно-синіх. Молодь у світлому, синьо-голубому вбранні; діти в червоних, мов крапельки крові.

Наречений у білому сидів при кінці столу, а поряд із ним була глиняна лялька в уборах нареченої, у білій хустині, вишитій золотими нитками, з намистом зі зміїних шкірок. Усі вдають, що лялька — це і є наречена; батько шепоче Розвіяру на вухо: це викрут для Болотяної Свекрухи, щоб її обдурити…

Він задрімав усього на хвилину. Багаття ще не встигло догоріти; він озирнувся, не розуміючи, де знаходиться. Давно вже сни-спогади про домівку не були такими яскравими й опуклими, такими відчутними. Він торкнувся обличчя: шкіра пам’ятала доторк колючої щоки…

Його власна щока поросла короткою шорсткою бородою і вже майже не кололась.

— Безглуздо, — прошепотів він.

— Безглуздо? — жваво озвався Лукс, він не спав. — Таж і я кажу, що йти в цю Бучу…

— Безглуздо все весільне застілля провести поряд із глиняною лялькою. — Розвіяр усміхнувся. — Луксе… як у вас, у нагорів, одружуються? Який обряд?

— Ідуть до озера Плодючості, — помовчавши, сказав Лукс. — Заходять у воду по шию. І… і все.

— Усі вчотирьох?

— Не обов’язково. Спершу вершник, його брат і перша дружина, тоді вершник, його брат і друга… Або одразу четверо, якщо наречені домовлені разом…

— «Кажучи про плодючість, нагори мають на увазі народження дітей. Вони не обробляють піль і плантацій, а промишляють мисливством; плодючість для них — здатність самки приносити дитинчат…»

— Розвіяре… — Лукс ковтнув. — Вона тобі подобається?

— Так.

— Ти