Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

Розвіяр озирнувся. Ліс навколо не змінився, так само стояли окоренкуваті дерева з густими кронами, шелестіли кущі на узбіччях покинутої дороги, пахло розігрітою землею й травою…

— Яско, — сказав Розвіяр. — Ти їх чуєш.

— Кого?

Вона раптом поблідла так, що Розвіяр злякався: тепер знов завалиться в непритомність. Він поглянув на небо в розривах гілля. Небо було чисте, але тільки в зеніті. Що робиться на горизонті — він бачити не міг.

— З дороги, швидко, — прошепотів він, відчуваючи, як холоне поза спиною.

— Арбалет би, — тужливо пробурмотів звіруїн.

Вони пробрались глибше в ліс, під найгустіше дерево, і сіли біля стовбура. Яска впала на купу сухого листя, затискаючи ніс. Щоки й чоло її набули зеленавого відтінку. Розвіяр сів поряд, підняв дівчину, узяв її за руку.

— Закрий нас.

Вона дивилася на нього, мов печірка, приведена на заріз.

— Закрий нас, — повторив він із натиском. — Роби.

— Вони… йдуть… просто за нами, — замогильним голосом промовила дівчина. — Почули… слід… де ми ночували…

— Звідки ти знаєш? — утрутився Лукс.

— Вона чує, — сказав Розвіяр. — Вона маг. Вона ще маленькою дівчинкою вміла відкривати ляльці намальовані очі.

— Не смійся! — У Яски тремтіли губи.

— Я не сміюсь. Закрий нас, хай вони не відчувають нашого запаху.

Яска зажмурилась. На скронях у неї дуже швидко, майже миттєво, виступили великі краплі поту й покотились униз, заливши щоки й шию.

Кілька хвилин усі троє сиділи дуже тихо. Розвіяр роздивлявся свій кинджал, прекрасно розуміючи, що зброя не допоможе. Піт струменів по запалих щоках Яски, шия пульсувала, Розвіяр відчував кожний поштовх її серця.

— Обійми мене, — сказала Яска хрипко, не розплющуючи очей.

Не перепитуючи, Розвіяр обхопив її за плечі й притягнув до себе. Дуже маленька, дуже худа, гаряча, наче вугіль, мокра, у наскрізь промоклому одязі. Лукс привалився до Розвіяра з другого боку; вони стислись у єдиний клубок, серця їхні захапались, ловлячи ритм Ясчиного серця і зливаючись із цим ритмом.

— О-о, — низько протягнула Яска, і на губах у неї надувся пузир. — О-у.

Долинув і побільшав свист крил. Вітер шарпнув крони над головами принишклих людей. Судячи зі звуку, птахів було не менш як п’ять. Їхні крила затулили небо, затулили сонячне світло; крилами кружляли, кружляли над одним місцем, плавко знижуючись.

— Т…тікаймо, — прохрипіла Яска. — Загубили слід… спускаються.

Лукс підскочив. Розвіяр підсадив Яску йому на спину, і вони кинулися бігти геть від дороги, кривуляючи між стовбурами й продираючись крізь кущі. Перескочили струмок, не помітивши. Вони бігли, і Розвіяр не відставав од звіруїна, а Яска сиділа на спині Лукса, трохи розтуливши рот, із широко розплющеними, безумними очима, і навіть Розвіяр відчував хвилі сили, що її випромінювала дівчина.

Вони бігли, поки не повалилися від утоми на мох. Лежали, не рухаючись, хрипко дихаючи, у цілковитій тиші — навіть вітер стихнув.

— Яско, — насилу вимовив Розвіяр. — Ти їх відчуваєш? Запах?

Вона помотала головою.

— Дай води, — сказав Розвіяр звіруїну. Той поліз у сумку; руки в нього трусились.

— Усе добре, — сказав Розвіяр, обіймаючи Яску. — Усе добре. Тихо, все.

— Приходь, ситушко, — промовила дівчина, слабко всміхаючись. — Молока повен кухоль…

— Я не думаю, що так уже добре, — сказав Лукс, підносячи кухоль до Ясчиних губ.

— Як гадаєш, вони нас загубили?

— Зараз — так. Але тепер вони шукатимуть уважніше. І не відступляться. Бунтівний маг — це не жарт.

— Догралися, — сказав Лукс і засопів.

— Твоя ідея.

— Але ж вирішив — ти!

Розвіяр засміявся. Обережно витер краплі води, що стікали по Ясчиному підборіддю.

— Вона могутній маг. Ти коли-небудь міг уявити, що в нас із тобою буде свій могутній маг?

— Я не твій маг. — Дівчина розплющила очі. — Ти мене не… привласнюй.

І знепритомніла.

* * *

Вони перетинались із небесним патрулем іще двічі. І обидва рази Яска відчувала запах небезпеки, ніби гострий сморід, і вчасно ховала себе й супутників від чужих очей.

— Це так, ніби накриваєшся ковдрою з головою, — призналася вона Розвіяру.

— Так просто?

— Ну… Спробуй сам.

Він розсміявся.

— А як ти думаєш, там ще той самий маг, на криламах, чи інший?

— Я їх не розрізняю. Я взагалі не відчуваю, що там люди. Просто смердить.

За декілька важких днів вони вийшли на берег річки, за якою лежав Череватий Бір — лісова земля, що сусідила, як то казали, з самою Чорною Бучею. Запах близького житла й диму чула не тільки Яска, але і Лукс, і, бувало, Розвіяр.

Вони спинилися на березі. Яска вимилася, сховавшись за кущами, випрала одяг і цілий день просиділа сама в прибережних заростях. Надвечір вийшла, у вологій ще сукні, і всілась біля вогнища.

— Як себе має ваша могутність? — спитав Розвіяр.

— Чого?

— Так в Імперії звертаються до магів. Ваша могутність.

— Я не імперський маг! — відповіла вона гостро. — Я… сама по собі.

Розвіяр усміхнувся.

В останній день вони не зустрічали вершників на криламах. Хотілось вірити, що переслідувачі відстали. Невідомо, що доповіли вартівники своїм начальникам і чим імперський маг пояснив свою невдачу.

— Може, вони вирішили, що я померла?

— Добре б, — сказав Розвіяр. — Але вони не такі дурні.

— Що там удома? — сказала вона гірко. — Дізнатись би.

— Ти ж маг. Що, не можеш дізнатись?

Вона помотала головою:

— Далеко…

— Я тобі скажу, що там. — Розвіяр прямо поглянув їй в очі. — Прилетіли вартівники. Твої сусіди й родичі віддали їм хлопчака. Поскаржились на нас, що ми, мовляв, викрали злочинницю, та й самі злочинці. Начальник патруля налаяв їх і відпустив по домівках.

— Правда?

— Авжеж.

— А малюк… У них?

— Так.

Яска довго мовчала.

— І тепер, — почала знов, — його везуть у палац… Чи той маг усе брехав щодо палацу?

— Не брехав. Хлопець буде жити в палаці й навчатись.

— І стане могутнім магом?

— Так.

Дівчина помовчала.

— А я, — сказала обережно, — теж могла б…

— Авжеж. Якби вони дізнались раніше, що ти маг, прислали б криламу й за тобою.

— Відвезли б мене в палац, — протягнула Яска. — Подарували б сукню… з оксамиту… з каменями, розшиту золотом…

— Так.

— І навчали б, як правильно чаклувати…

— Так. І коли ти вмерла б, то потрапила б до усипальниці магів, у катакомбах під палацом самого Імператора. Вони там лежать, кожний зі своїм перснем на пальці, і мало хто з них умер своєю смертю.

— Чому? — по паузі спитала Яска.

— Чому лежать?

— Чому «не своєю смертю»?

— Не знаю, — зізнався Розвіяр. — Може, імператорська служба така небезпечна. Я бачив трьох магів, якщо не рахувати тебе. Один загинув перед моїми очима, а другий був уже мертвий, коли я його… зустрів. А третій… третього ти оглушила.

— Не схоже, щоб