Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

class="p1">— …Щоб птахи літали колом. Щоб ситухи не розбігались і слухались, коли доїш. Іще — щоб у ляльки відкривалися й закривалися очі.

— Як це?

— Лялька дерев’яна. З дерев’яною головою. Очі намальовані фарбою. І от вони в мене відкривалися й закривалися.

— Надзвичайно корисна вмілість, — пробурмотів Лукс.

— Замовкни. — Розвіяр озирнувся. Спереду біля дороги темніли руїни — колись тут був, мабуть, придорожній готель. — Скажи, тебе хтось навчав відкривати й закривати очі в ляльки?

— Ні. — Дівчисько плелось, підбираючи праву ногу. — Мені завжди здавалось це… стидким.

— Що?! — Лукс уповільнив ступу.

— Це не як у всіх, — озвалась вона завмерлим голосом. — Ніби… каліцтво. Шостий палець. Бабця казала…

Вона замовкла.

— Бабця?

— Так. Вона знала про мене. І дуже налякала, коли я була ще маленька. Що це ганебно, і якщо дізнаються — водитимуть мене голою по вулицях, обкачають у кричайчинім пір’ї й посадять на ланцюг біля бочки…

— Біля бочки, — задумливо повторив Лукс. — І ти повірила.

— Мені було п’ять років! Та й… я сама звикла, що це страшно і соромно.

— Бабця твоя була дуже мудра людина, — сказав Розвіяр. — Що ж вона племінника твого не навчила?

— Вона померла давно. — Яска кульгала все сильніше.

— Зрозуміло, — сказав Розвіяр. — Але іноді, коли ніхто не бачив, ти брала ляльку й відкривала їй очі.

— Так.

Вони зрівнялися з руїнами. У колодязі виявилася вода, каламутиста, але «їстівна», як назвав її Лукс. Заповнили фляги. Яска сиділа на камені, згорбившись, опустивши плечі.

Розвіяр підійшов до Лукса:

— Звіруїн може нести когось, крім свого вершника?

— Пораненого товариша, коли вершник накаже, — озвався Лукс. — Узяти її?

— Яско, — сказав Розвіяр. — Сідай верхи на Лукса.

Вона подивилася з несподіваним страхом.

— Ти чого? — спитав звіруїн. — Сідай, я допоможу.

— Я… — Вона ковтнула. — У мене кров іде.

Розвіяр і Лукс перезирнулись.

— Що я, крові не бачив? — недбало спитав Лукс. — Давай. Бо так не дійдемо нікуди.

* * *

Увечері вони зупинились на березі річечки, через яку був перекинутий напівзруйнований місток. Яска довго милась, відійшовши нижче за течією; Лукс приніс із лісу вбитого павука й урочисто присягнувся, що м’ясо його не просто їстівне, але цілюще й смачне. Розвіяру павук нагадав тих Ча, яких він бачив колись у бібліотеці; утім, йому доводилося за свого життя їсти всяке. Зате Яска так і не взялась до їжі. Її нудило.

— Нам дуже пощастило, — сказав Розвіяр. — Вони запізнюються з погонею. Напевно, маг не одразу опритомнів. А може, його покликали звітувати до самого Імператора.

— До Імператора, — повторила Яска. — Я його бачила… і ту ж людину бачитиме Імператор?

— Імператор його не похвалить, — сказав Розвіяр.

— А може, й не буде погоні? — безтурботно спитав Лукс, жуючи кусник павука. — Ми підемо далі й далі, і ніхто за нами…

— Розмріявся, — сказав Розвіяр. — Завтра. Обов’язково.

— Ні, — вирвалось у Яски.

Розвіяр виразисто на неї покосився:

— Що?

— Нічого. — Вона глибоко зітхнула.

— Ще повно часу, — сказав Розвіяр. — Ти ж кожної хвилини думаєш, як захистити нас? Ти ж чуєш себе магом? І відчуваєш, як росте твоя могутність?

— Будь ласка, не смійся з мене, — сказала вона тихо.

— Я не сміюся. Завтра вранці ми помремо або виживемо — залежить від тебе.

* * *

«Назбираю квіточок — пофарбую сорочку… Пофарбую сорочку — наплету віночків…»

Його двоюрідна сестра допомагала тітці фарбувати полотно. Темно-сині, майже чорні квіти оборотки росли завжди на тому місці, де народилась дівчинка. Тому, мовляла бабка, матері ходять родити в ліс, де м’яка трава; якщо народиться дівчинка, у траві багато років ростиме оборотка…

Сестра збирала квіти на галяві, де народилася сім років тому. Складала в полотняний мішечок, перетягала ниткою, спускала в окріп; у казані потім витримували тканину — коли тримати добу, вона буде синя. Ніч — блакитна. А коли вийняти майже одразу, вона буде червона, яскраво-червона, здаля примітна. З такого полотна шиють дитячі сорочки…

— Назбираю квіточок — пофарбую сорочку… Дівчинка йшла босоніж по стежці, ступала перед Розвіяром, він бачив її розсипане по плечах руде волосся. Піднялась по двох сходинках на поріг, штовхнула важкі двері, увійшла в дім. Розвіяр поспішив слідом, хотів покликати її — і прокинувся.

Починався ранок. Яска сиділа над багаттям у тій самій позі, дивлячись у погасле вугілля. Губи її ворушились, очі подивились крізь Розвіяра, коли він кликнув її.

— Сьогодні? — спитала вона пошепки.

Розвіяр кивнув.

Рушили далі — Яска ліворуч від Лукса, Розвіяр праворуч. Ліс здавався навдивовижу порожнім. Було дуже тихо, шелестіли дерева просто над головами. Подорожні мовчали, і напружений цей хід нагадував чи то шпигунський рейд, чи то поховальну процесію.

Опівдні їм навернулись під ноги руїни трактиру. Розвіяр зазирнув, пригнувшись, у дверний отвір; усередині нічого не було, крім плісняви й битого каміння. Меблі, речі, навіть внутрішня обшивка стін — усе або зітліло, або пропало.

— Ми могли б тут сховатись, — озвався Лукс.

— Марно, — відповів Розвіяр. — Зрозумій, ми можемо ховатись або ні — маг нюхатиме повітря й дізнається, де ми.

— Який ти освічений, — з огидою промовив Лукс.

Минали години, і що крок, то дожидатись погоні ставало гірше. Розвіяр стримував себе, щоб не дивитися щохвилі в небо. Лукс, розважаючись, ляскав лапами по стовбурах, збивав хвостом комах і кінець кінцем узявся збивати біло-сині гриби, що простяглись уздовж дороги.

— Це злі бажання, — сказала Яска, майже зовсім захрипла.

— Що?

— Не чіпай гриби. Це злі бажання. Якщо людина бажає зла комусь, вона має піти до лісу й сказати бажання вголос. Тоді виросте такий гриб, а зла не станеться, і сумління в людини буде спокійне, і на душі легко.

— Це байки, — сказав Лукс.

— Цікаві байки, — пробурмотів Розвіяр. — А чому вздовж старої дороги? Тут уже он скільки часу порожньо…

— Ці гриби ростуть по сто років. А вздовж дороги колись багато людей ходило. Товкотнеча, здирство на заставах… Злодії… Люди бажали одне одному зла. Але щоб не обтяжувати душу, вимовляли своє зло в лісі, і виростали гриби.

— Зрозуміло, — сказав Розвіяр.

— Ти що, у все це віриш? — здивувався Лукс.

— Не вірю, — Розвіяр не витримав і все-таки озирнувся. Небо над кронами лишалось чистим.

Яска слабко здивувалася:

— Чому?

— Тому що люди не розуміють, коли їхні бажання — лихі. Бажати зла негіднику, поганій людині — це добро й справедливість. Так вони думають.

Яска уважно на нього подивилась. Знизала плечима:

— Ти кажеш, як моя бабуся. Як стара бабця, що виховує онучків.

Розвіяр усміхнувся:

— У мене немає онуків. Поки виховую тебе.

— Тут смердить. — Яска зітхнула. — Ходімо скоріше, мабуть, могильник поблизу.

— Я нічого не відчуваю. — Лукс потягнув повітря носом. — Ніякого смороду… Може, вітер перемінився?

— Смердить уже давно, і все сильніше, — уперто повторила Яска. —