Марина та Сергій Дяченко - Мідний король
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як це?
— Лялька дерев’яна. З дерев’яною головою. Очі намальовані фарбою. І от вони в мене відкривалися й закривалися.
— Надзвичайно корисна вмілість, — пробурмотів Лукс.
— Замовкни. — Розвіяр озирнувся. Спереду біля дороги темніли руїни — колись тут був, мабуть, придорожній готель. — Скажи, тебе хтось навчав відкривати й закривати очі в ляльки?
— Ні. — Дівчисько плелось, підбираючи праву ногу. — Мені завжди здавалось це… стидким.
— Що?! — Лукс уповільнив ступу.
— Це не як у всіх, — озвалась вона завмерлим голосом. — Ніби… каліцтво. Шостий палець. Бабця казала…
Вона замовкла.
— Бабця?
— Так. Вона знала про мене. І дуже налякала, коли я була ще маленька. Що це ганебно, і якщо дізнаються — водитимуть мене голою по вулицях, обкачають у кричайчинім пір’ї й посадять на ланцюг біля бочки…
— Біля бочки, — задумливо повторив Лукс. — І ти повірила.
— Мені було п’ять років! Та й… я сама звикла, що це страшно і соромно.
— Бабця твоя була дуже мудра людина, — сказав Розвіяр. — Що ж вона племінника твого не навчила?
— Вона померла давно. — Яска кульгала все сильніше.
— Зрозуміло, — сказав Розвіяр. — Але іноді, коли ніхто не бачив, ти брала ляльку й відкривала їй очі.
— Так.
Вони зрівнялися з руїнами. У колодязі виявилася вода, каламутиста, але «їстівна», як назвав її Лукс. Заповнили фляги. Яска сиділа на камені, згорбившись, опустивши плечі.
Розвіяр підійшов до Лукса:
— Звіруїн може нести когось, крім свого вершника?
— Пораненого товариша, коли вершник накаже, — озвався Лукс. — Узяти її?
— Яско, — сказав Розвіяр. — Сідай верхи на Лукса.
Вона подивилася з несподіваним страхом.
— Ти чого? — спитав звіруїн. — Сідай, я допоможу.
— Я… — Вона ковтнула. — У мене кров іде.
Розвіяр і Лукс перезирнулись.
— Що я, крові не бачив? — недбало спитав Лукс. — Давай. Бо так не дійдемо нікуди.
* * *
Увечері вони зупинились на березі річечки, через яку був перекинутий напівзруйнований місток. Яска довго милась, відійшовши нижче за течією; Лукс приніс із лісу вбитого павука й урочисто присягнувся, що м’ясо його не просто їстівне, але цілюще й смачне. Розвіяру павук нагадав тих Ча, яких він бачив колись у бібліотеці; утім, йому доводилося за свого життя їсти всяке. Зате Яска так і не взялась до їжі. Її нудило.
— Нам дуже пощастило, — сказав Розвіяр. — Вони запізнюються з погонею. Напевно, маг не одразу опритомнів. А може, його покликали звітувати до самого Імператора.
— До Імператора, — повторила Яска. — Я його бачила… і ту ж людину бачитиме Імператор?
— Імператор його не похвалить, — сказав Розвіяр.
— А може, й не буде погоні? — безтурботно спитав Лукс, жуючи кусник павука. — Ми підемо далі й далі, і ніхто за нами…
— Розмріявся, — сказав Розвіяр. — Завтра. Обов’язково.
— Ні, — вирвалось у Яски.
Розвіяр виразисто на неї покосився:
— Що?
— Нічого. — Вона глибоко зітхнула.
— Ще повно часу, — сказав Розвіяр. — Ти ж кожної хвилини думаєш, як захистити нас? Ти ж чуєш себе магом? І відчуваєш, як росте твоя могутність?
— Будь ласка, не смійся з мене, — сказала вона тихо.
— Я не сміюся. Завтра вранці ми помремо або виживемо — залежить від тебе.
* * *
«Назбираю квіточок — пофарбую сорочку… Пофарбую сорочку — наплету віночків…»
Його двоюрідна сестра допомагала тітці фарбувати полотно. Темно-сині, майже чорні квіти оборотки росли завжди на тому місці, де народилась дівчинка. Тому, мовляла бабка, матері ходять родити в ліс, де м’яка трава; якщо народиться дівчинка, у траві багато років ростиме оборотка…
Сестра збирала квіти на галяві, де народилася сім років тому. Складала в полотняний мішечок, перетягала ниткою, спускала в окріп; у казані потім витримували тканину — коли тримати добу, вона буде синя. Ніч — блакитна. А коли вийняти майже одразу, вона буде червона, яскраво-червона, здаля примітна. З такого полотна шиють дитячі сорочки…
— Назбираю квіточок — пофарбую сорочку… Дівчинка йшла босоніж по стежці, ступала перед Розвіяром, він бачив її розсипане по плечах руде волосся. Піднялась по двох сходинках на поріг, штовхнула важкі двері, увійшла в дім. Розвіяр поспішив слідом, хотів покликати її — і прокинувся.
Починався ранок. Яска сиділа над багаттям у тій самій позі, дивлячись у погасле вугілля. Губи її ворушились, очі подивились крізь Розвіяра, коли він кликнув її.
— Сьогодні? — спитала вона пошепки.
Розвіяр кивнув.
Рушили далі — Яска ліворуч від Лукса, Розвіяр праворуч. Ліс здавався навдивовижу порожнім. Було дуже тихо, шелестіли дерева просто над головами. Подорожні мовчали, і напружений цей хід нагадував чи то шпигунський рейд, чи то поховальну процесію.
Опівдні їм навернулись під ноги руїни трактиру. Розвіяр зазирнув, пригнувшись, у дверний отвір; усередині нічого не було, крім плісняви й битого каміння. Меблі, речі, навіть внутрішня обшивка стін — усе або зітліло, або пропало.
— Ми могли б тут сховатись, — озвався Лукс.
— Марно, — відповів Розвіяр. — Зрозумій, ми можемо ховатись або ні — маг нюхатиме повітря й дізнається, де ми.
— Який ти освічений, — з огидою промовив Лукс.
Минали години, і що крок, то дожидатись погоні ставало гірше. Розвіяр стримував себе, щоб не дивитися щохвилі в небо. Лукс, розважаючись, ляскав лапами по стовбурах, збивав хвостом комах і кінець кінцем узявся збивати біло-сині гриби, що простяглись уздовж дороги.
— Це злі бажання, — сказала Яска, майже зовсім захрипла.
— Що?
— Не чіпай гриби. Це злі бажання. Якщо людина бажає зла комусь, вона має піти до лісу й сказати бажання вголос. Тоді виросте такий гриб, а зла не станеться, і сумління в людини буде спокійне, і на душі легко.
— Це байки, — сказав Лукс.
— Цікаві байки, — пробурмотів Розвіяр. — А чому вздовж старої дороги? Тут уже он скільки часу порожньо…
— Ці гриби ростуть по сто років. А вздовж дороги колись багато людей ходило. Товкотнеча, здирство на заставах… Злодії… Люди бажали одне одному зла. Але щоб не обтяжувати душу, вимовляли своє зло в лісі, і виростали гриби.
— Зрозуміло, — сказав Розвіяр.
— Ти що, у все це віриш? — здивувався Лукс.
— Не вірю, — Розвіяр не витримав і все-таки озирнувся. Небо над кронами лишалось чистим.
Яска слабко здивувалася:
— Чому?
— Тому що люди не розуміють, коли їхні бажання — лихі. Бажати зла негіднику, поганій людині — це добро й справедливість. Так вони думають.
Яска уважно на нього подивилась. Знизала плечима:
— Ти кажеш, як моя бабуся. Як стара бабця, що виховує онучків.
Розвіяр усміхнувся:
— У мене немає онуків. Поки виховую тебе.
— Тут смердить. — Яска зітхнула. — Ходімо скоріше, мабуть, могильник поблизу.
— Я нічого не відчуваю. — Лукс потягнув повітря носом. — Ніякого смороду… Може, вітер перемінився?
— Смердить уже давно, і все сильніше, — уперто повторила Яска. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мідний король», після закриття браузера.