Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

більше. — Розвіяр мимоволі всміхнувся. — Я пам’ятаю.

Лукс дуже нервувався. Сидів, обхопивши руками плечі. Глядів на вогонь.

Яска повела носом:

— Що з тобою?

— Нічого, нічого. — Лукс напружено всміхнувся. — Розвіяре…

— Що?

Вони якийсь час дивились один на одного. Потім Лукс відвів очі:

— Ну, коли нічого… Ти вирішуєш. Ти вершник.

* * *

Довгий темний клинок, витягнутий з руки мертвого гекса, виявився зручним, з ідеальним розподілом ваги. Розвіяр як міг зчистив бруд та іржу, але клинок не зробився світлішим.

Широкий меч, видобутий із грудей мерця, Лукс узяв собі. Мовчки йшов спереду, крутив у руках клинок, зрубав тонкі гілки. Прослизав у вузькі лази під корінням. Перебирався через величезні туші дерев, що повалилися на бік, але продовжували рости й давати пагони. Довгий тунель, через який їм довелось пробиратись ближче до обіду, виявився дуплом у тілі неймовірно старого дерева. Розвіяр хотів крикнути Луксу, щоб той зачекав — але Лукс, не озираючись, пірнув у дупло. Посипалось порохно, задрижало павутиння, натягнуте в гіллі над головою. Розвіяр обмер: йому здалося, що він чує важке дихання, звуки боротьби, падіння тіла…

Лукс вийшов із того боку. Розвіяр побачив, як він піднімається, і досі не озираючись, по відкритому схилу, і хвіст його збиває волотки трави.

— Що з ним? — тихо спитала Яска Розвіяра.

— А що?

— Він… ніби йому щось болить.

— Ти відчуваєш? Із запаху?

— Ні, — відповіла вона, зсунувши брови. — Я просто бачу.

— Не дуже легкий шлях. — Розвіяр, стиснувши зуби, ступив у просмерділе сирістю дупло. — Але ми вже близько.

Він чекав миті, коли ліс навколо них зіллється з лісом зі снів і спогадів. Спогади — перше в житті, що дав Розвіярові Мідний король, і, може, найцінніше. Люди, яких він пам’ятає, не могли зникнути зовсім. Дерева й каміння не могли щезнути. Навіть книжки, які він записував з пам’яті, робились реальністю — з оправою, закладинками, жорсткими шелесткими сторінками. Але ж його спогади не були книгою, це було життя з яскравими квітами, з травою під підошвами ніг, із прожилками дерева під кінчиками пальців, і він не вірив, що це життя могло щезнути безповоротно.

Щось залишилось, казав він собі. Ще трохи — і я впізнаю місця.

Яска йшла, роздуваючи ніздрі.

— Що там попереду? Ти відчуваєш?

— Н-не знаю. — Вона ставала все менше й менше певна. — Там щось є.

— Люди?

— Не знаю. Н-не думаю. Розумієш, мене ж ніхто не вчив…

— Ти знову за своє?

Вони вийшли на відкрите місце, Розвіяр спробував свій новий меч. На ходу розсік ліану, повислу з гілки, спритно зголив зі старого стовбура кору та мох. Уявив ворогів, що оточують рідну хату, і вбив їх багато разів поспіль.

— Ти боєць, — сказала Яска, спостерігаючи за ним із радісним страхом.

Розвіяр хмикнув. Йому були приємні її слова, а особливо вираз обличчя. Ніколи раніше на нього так не дивились.

Лукс і досі йшов попереду, не обертаючись. Мигцем глянувши йому в потилицю, Розвіяр притягнув дівчину до себе й поцілував. Вона обмерла; Розвіяр різко відсунувся і ледь підштовхнув її вперед, і вона пішла, раз у раз озираючись через плече.

— Розвіяре…

— Так?

— Хто ти? Ти мені розповіси, хто ти?

— Розповім.

— Послухай, я тебе боялась… дарма.

— Не дарма. — Він засміявся.

— Якщо на нас нападуть, ти їх уб’єш? Сам — усіх?

— Хто на нас нападе? — насторожився Розвіяр. — Ти щось відчуваєш у лісі?

Вона обережно понюхала повітря:

— Мені здається, поблизу нікого нема. Тільки дрібні тваринки, птахи там, змії…

— А згори?

— Пусто. — Її голос зробився певнішим. — Вони нас загубили. Ніколи не знайдуть.

— Тоді зробимо привал. — Розвіяр схопив її за драний каптур і пригорнув до себе.

— Зараз?

— Так. — Розвіяр щасливо розсміявся. — Луксе! Привал! Час полювати!

Звіруїн завмер. Потім, так само не повертаючи голови, кинувся вбік і зникнув за стіною переплетених ліан.

* * *

— Розвіяре?

Була ніч. Вони лежали в темряві, і зовсім поряд, під низькими гілками чагарника, горіли розсипом світлячки. Ліс був повен затишних куточків, альковів, альтанок, закутків; ліс поважав чужі таємниці. Він цінував право на особисте життя.

— Так?

— Як там мої? Сестра? Брат? Що вони роблять?

— Не знаю, — відповів Розвіяр, і в його словах не було брехні.

Яска зітхнула.

— Ці люди з возом, які тікали… Які померли багато років тому. Вони тікали з Чорної Бучі.

— Я здогадався.

— Там сталося щось погане.

— Ще б пак.

— Ти не боїшся туди йти?

— Чого мені боятись?

— Примар. Горілих пнів. Гекса.

— Я сам гекса.

— Ти — ні. — У її голосі проступив страх.

— Я не боюся примар. Мені плювати на горілі пні. Не боюся.

— Розвіяре…

— Так?

— Лукс дуже… не розумію. Може, він ревнує? Ці звіруїни, вони… люди? У них почуття, як у людей?

— Так, — повільно сказав Розвіяр. — І почуття, і решта всього. Їх народжують звичайні жінки.

Яска здивовано помовчала.

— Він твій… друг?

— Він мій брат. — Розвіяр дивився, як світлячок над головою міняє колір з бірюзового на смарагдовий.

— Розвіяр…

— Так?

— Мені просто подобається твоє ім’я. Я можу його повторювати й повторювати. Я можу його співати. Я… якби все повторилося спочатку, я б учинила, як учинила. Я побігла б за тобою босоніж. Попливла б… Я кохаю тебе. Навіть коли… мені боляче.

У неї була дуже тонка шкіра. Будь-який грубий доторк залишав синець. Розвіяр потягнувся до її губів:

— Так боляче?

Вона напружилась під ним і затремтіла.

— А так?

Миготіли світлячки, їхні холодні відтінки робились теплими і навпаки. Яска глибоко дихала, всміхалася, розмазувала сльози.

— Давай спати… Спіть, ваша могутносте. Спи, моя дівчинко.

І вони заснули, обійнявшись.

* * *

Другого дня йшли повільно, хоча шлях став набагато легшим. Підлісок усе рідшав, відкривався простір між стовбурами. Подорожні йшли вздовж нескінченної колонади, через велетенську похмуру залу з височезним склепінням.

Розвіяр ступав, не дивлячись під ноги, іноді спотикаючись. Картинки з його минулого, яскраві й опуклі, були реальніші від цього лісу. Ліс здавався примарним, особливо вранці, коли туман піднімався на людський зріст, і Яска тонула в нім і йшла, вхопивши Розвіяра за руку.

Туман розвіявся. Там, нагорі, вийшло сонце. Яска, мов не помітивши цього, не випустила лікоть Розвіяра. Йому доводилось тягти її вперед: так часто вона зупинялась і навіть подавалась назад.

— Попереду щось є. Погано… пахне.

Вони знайшли перекинутий віз. Купу ганчір’я. Кілька стріл з темними зазубреними наконечниками.

— Гекса, — сказав Розвіяр.

Трохи пізніше вони натрапили на стару могилу. Пагорок провалився, заріс травою, із землі стирчало іржаве вістря коси.

— Там, попереду, є живі?

— Зважаючи хто, — туманно відповіла Яска. — Не знаю.

Стали