Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

— У кожного народу свій Бог і своя душа, — казав я. — За нашої пам’яті татари — то тільки війна і розбій, а хіба завжди було так з ними? То правда, що предки їхні прийшли на землю нашу з війною і довго грасували тут немилостиво, та коли цей відлам їхнього племені осів у Криму й стали в них володіти Гіреї, то хан Сагіб — Гірей звелів поламати кочівницькі вози і визначив усім місця замешкання, давши кожному доволі землі, і стали вони обробляти землю, і, може, й жили б на ній мирно, та завоював Крим погромця Царгорода султан Фатіх і знов пустив їх на християнський світ, як своїх псів голодних. Ще й примовка у всіх султанів після Фатіха щодо кримців: мовляв, татари — люди цілком вільні і приборкати їх незмога. А чим мають жити? Землю давно вже захопили беї. Ханові треба віддати десятину з урожаю і тисячу гаманів золота щороку, калга — султан вимагає п’ятсот гаманів золота, нуредцін — двісті п’ятдесят гаманів. А кіш ханський не має нічого, живе тільки з того, що йому в руки впаде. Ось і вийшло так, що Богом їхнім, опріч Аллаха, стала війна безконечна. Я ще лиш народився на світ, а в них був хан Газі—Гірей, прозваний Бора, що може означати і «великий вітер», себто бурю, і «п’яного верблюда» водночас. Був той хан справді мов п’яний верблюд, забіяцький і шалений, але прославився як великий поет, навіть послання до султана в Стамбул дозволено йому було складати віршами. То він писав так: «Проста душа для нас ліпша, як простий ріст, від чорних брів миліший кінський хвіст. До луків тужимо ми все й до гострих стріл, більш ніж до гарних лиць та до жіночих тіл. Душа в нас кождого лиш боротьби жадить, замість води й вина нам кров ворожу пить»42.

Звикли бачити їх дикими, а вони освічені, бо школи мають коло кожної мечеті, а тих мечетей в самому лиш Бахчисараї понад три десятки. Вже півтори сотні літ у Бахчисараї у передмісті Салачик існує вища їхня школа медресе, що зветься Зинджирли — школа з ланцюгом, бо там низько над дверима висить ланцюг, який має нагадувати кожному, хто входить у храм науки, щоб він не забував схиляти голову перед мудрістю. Може, і втішалися б самою мудрістю, але мимоволі стали мечем оголеним в руках темної сили султанської, і вже нічого не можуть вдіяти, бо сила та попихає їх без кінця, штовхає проти нас, жене і наглить, бо могуть козацька не дає спокійно спати султанам. Хіба ж не сказав султан Амурат, що він спить спокійно на обидва, вуха, хоч безліч принців у Стамбулі змовляються на його згубу, а лякається тільки козаків, які, будучи нікчемним виметом польським, сон стільком монархам псують. Де ж те світло, а де темрява? Чи в Стамбулі, а чи в Римі, а чи деінде? Хіба львівські домінікани не посвятили в себе шаблю гетьмана Конецпольського і не обносили її в урочистій процесії як зброю, що мала послугувати до винищення віри православної і народу руського? Шкода говорити! Квантілля сапіенція регітур мундіс — никла мудрість володарює світом!

Самому смішно було від своїх слів про мудрість, коли опівдні другого дня прискочили звідусюди ногаї, що вели нас, і загалайкали наввипередки:

— Улу деніз!.

— Чуваш!

— Ор — копу?

І ні прослідку мудрості на цих замурзаних, не омитих, як казав отець Федір, водою святого хрещення, а тільки дика радість і захват непередаваний, бо ж побачили своє, рідне, найдорожче.

Ми не бачили тим часом нічого, крім сивої рівнини і сивого неба над нею.

— Про що вони галасують, невірнії діти? — поспитав мене отець Федір.

— Сиваш попереду і Перекоп.

Треба ще було їхати та їхати, поки далеко попереду рівнина здійнялася темним довгастим горбом, а попід ним темною мертвою смугою вгадався нам Сиваш, або ж Гниле море.

Ми ще не бачили нічого, а нас уже побачено, і навстріч полетів невеликий чамбул. Наші ногаї загукали навстріч своїм родичам, ті здибили коней, пустили вгору хмари стріл чи то на повітання, чи то й з погрозою. Тоді підскочив до мене з кількома вершниками в брудних кожухах старий воїн, видно десятник їхній, і спитав, хто ми. Я сказав, хоч і що йому було до нас і наших імен? Ногай метнув до нас швидким і хижим поглядом, мабуть побачив нашу одіж, наших коней заводних і в’ючних, наші сакви напхані, бут наш говорив йому, що прямуємо до самого хана, але ногай його чи й слухав, хан для нього був далеко, а ми ось тут, він жив тепер самими лиш очима — чіпкими й хижими, він приглядався й прицінювався, який бакшиш зідрати, поки він тут найвища влада, право і закон, життя і смерть. Врешті визирив коня в дорогім уборі, махнув на нього правицею, мовчки видивився На мене.

— Кінь для мого брата Тугай — бея, — спокійно сказав я по — татарськи. — Тобі дадуть іншого, він не гірший, бо в козаків не буває поганих коней. Ти досвідчений воїн і маєш знати це.

— Так вони обдеруть нас до нитки, — невдоволено мовив Демко мій. — з чим же до хана доберемося?

— Доберешся, Демку, доберешся й до самого Бога, — заспокоїв я його, показуючи козакам, щоб підвели коня для дарунка татарину.

Гниле море лежало мовби й не в берегах, а в соляній шубі, що біліла між брудною землею і важкою темною водою такою чистою, аж диво брало. Вузький перешийок, що вів з материка на півострів, перекопано широким, може й сажнів на двадцять, ровом. Це й був Перекоп, ворота в Крим, в царство неприступного хана, що сховався десь у своєму Бахчисараї, затулившись ордами, які ніколи не лічили своїх ворогів, а тільки питали: де вони? Через рів прокладено міст дерев’яний, цілі купи вершників на низеньких вертких кониках гарцювали перед мостом і позад нього, деякі рвалися до нас, але їх відганяв різкими криками той, що одержав од нас коня, і ми в щодалі щільнішому стиску просувалися до Мосту, й через міст, і до укріплень за мостом на довгастому, скільки й оком кинеш, пагорбі, що, власне, мав бути отим прославленим Ор — копу, Орськими або Перекопськими воротами, Перекопською кріпостю, де сидів нині Тугай — бей, мурза всіх кочових ногаїв. Вал був потужний, але давній і занедбаний, видніло на нім кілька гармат