Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

водилося на Січі. Юшка риб’яча у дерев’яних ваганах на столі та загреби37 до неї, тоді варена риба на стябді, а до цього горілка й пиво у великих конвах, з яких ми попивали дерев’яними ж михайликами, бо тут ні чарок, ні скляниць не водилося. Коли об’явив я, що взавтра удосвіта вирушаємо до хана, і сказав, хто мав зі мною їхати, то ніхто не сперечався і не скаржився на несподіваний від’їзд, бо козак завжди готовий вирушати хоч і на край світу. Циганкуватий малий Ганжа, подаючи михайлик з горілкою своєму сусідові, посміявся:

— Гаразд чиниш, Хмелю, що не береш мене, бо зчеплюся там з кимось неодмінно і попсую вам усе посольство!

Тоді скинувся й Чарнота:

— А хто ж вас там нагодує?

— А хто стане за вас стіною? — поспитав Нечай.

— Про вигадництво й мовчите, — обізвався Богун.

— Та й про лад на поході хтось би мав дбати, — докинув Вешняк.

Так перемовлялися, чи то й жартуючи, чи й навсправжки, але вже ніхто тепер не виявляв спротиву моєму намірові, ні страху перед невдачею, ні сяйва слави, хоч збиралися в тривожну невідомість, без свідків, без опори і без помочі, тільки сліпе щастя козацьке з нами, та химерна доля, та відвага й відчайдушність безмежна й безкрая. Хай звершиться те, що має звершитися! Сказано ж, що ніхто не може уникнути своєї долі, навіть Бог.

Помолилися після вечері, вклонилися мені, а тоді один одному, подякували кухареві: «Спасибі братчику, що нагодував козаків». Тоді поклали кожен по копійці в карнавку для їстівних припасів, щоб не останній раз тут трапезувати, бо козак, поки їсть, поки живий.

Вдосвіта ми переправилися на кримський берег і невеликим загоном в сотню козаків, запасшися харчами і всякою потребизною на місяць путі.

Степ був безсніжний, морозцем прибило землю, стала вона сизою, зливалася з сивим небом, і не розбереш, де кінчається земля, де починається небо. Хоч і не підганяючи занадто коней, ми швидко вглиблювалися в ці нічиї степи, в ці пасовиська й бойовиська споконвічні. Навіть узимку було видно буйнотрав’я літніх пастівників, а то зненацька починалося безводдя з горілими торішніми травами, і тільки терни та байраки значили вбивчу одноманітність степових безмірів. Вже перед Перекопом несподівано захопила нас велика вітряна снігова фортуна, яка не пустила далі їхати, і татари Тугай — бея, що показували нам путь через степи, не знати як вивели нас до овечих кошар, і ми заночували з чабанами, і чомусь думалося тієї ночі, що житія з тваринами, теплими, смердючими, але мовчазними й добрими, мабуть, має свої приваби й навіть переваги, бо той дух од них, по суті, здоровий, а норов — лагідний. Сказано ж: бійся вовка спереду, коня ззаду, а чоловіка з усіх боків.

Я дивився на своїх побратимів, і думи мої тяжкими були, але й не безнадійними. В засніженому степу, безкраїм, безберегім і безшляхім, ідуть кудись ці люди, невідомі світові, безіменні, власне, мовби й неіснуючі. Моє ім’я коли й знають десь, то лише тому, що дочеплено до нього щось бунтівливе, ніби злочинне. І хто б міг сказати, що ось так здобувається безсмертя, воля й історія для цілого народу! З нічого, з невідомості, з виенажливих мандрів у безнадію. Хто ми і що? І якими ж треба бути людьми, щоб відважитися на таке! Ми ще й не існуємо, живемо, як оці коні, як вівці В. кошарі, як дикі звірі в байраках. Ніби сміття людське, полова на вітрі.

Але ж не розвіємось, а провіємось і станемо золотими зернами історії свого народу, його ім’ям і славою. І тоді прогримлять наші імена, як весняні громи над степами.

Ще три дні скакали по кримській рівнині, знов пустельній, так само безлюдній, як і степи, хоч і видавалося нам, що весь час стежать за нами вузькооко ханські поглядці. Ішли долинами, балками, пускаючи вперед ногайців перекопських Тугай — бея і тримаючись їхньої сакми38. Харчувалися в тому переході, як убогі татари: просяний хліб, арпачик39, пенір40, а запивали водою з бурдюків, хоч везли з собою і пиво, і горілку, й вина, та то все для дарунків ханові й зажерливим його челядинцям, яких не зміг би ніхто полічити. Демко через нашого козацького бута41 пробував розпитати ногайців, який двір у хана, але ті знали тільки свого Ор — бея, найвідданішого сторожа престолу Тугай — бея, бо він стояв на Перекопі й стеріг двері в орду. А там був хан, його перший спадкоємець калга, другий наступник нуреддін, ханські сини — султани, а далі йдуть беї, які мають право не голити бороду, і ханські чиновники, яких так само багато, як зірок на небі або трав у степу.

— Бач! — дивувався Демко. — А в тебе, батьку Хмелю, тільки я, Демко, та Іванець, та й той, кажуть, перехрещений з єврея і звався колись Йоною, як той пророк, що сидів у китовім череві. Сидів же, Іванцю? Мабуть, і прізвисько твоє від черева — Брюховець.

— Брюховецький! — покрикував Іванець. — То в тебе хлопське прізвисько Лисовець, а я Брюховецький, шляхетське ймення!

— Оце мені ще шляхетство в такій пустелі! — спльовував незлобиво Демко.

Я прислухався до тих їхніх перемовлянь чи й не прислухався, а сам дивився на своїх побратимів, дивився на самого себе, думав: хто ми й що ми? Загублені в цих велетенських просторах, безіменні, знедолені, не посилав нас ніхто нікуди і не жде ніхто й ніде, самі по. собі, своєю волею вибрали собі долю, поневіряння, невідомість, може, й смерть, і навіть кісток наших ніколи й ніхто не найде і не стане шукати. Збиралися докупи не в один день і не в один рік, кожен має своє життя, своє минуле, горе й радощі, десь були, може, в них близькі люди, в Інших — самі втрати, одні вражали своєю освіченістю, інші були геть неписьменні. Не я вибирав їх — викликані народною потребою, вони приходили самі і ось тепер ішли в безвість, а повернутися мали в історію.

На нічліг ставали в балках, рубали тернину, розкладали вогнища, хоч як стомлені, не спали довго, кожному кортіло прорвати бодай думкою чи словом запону невідомості, вгадати, що жде нас у хана, в тій таємничій його столиці.

Отець Федір не сподівався успіху.

— Темні душі в нечестивих, і все в них темне, — зітхав він.

— А де тепер світлощі? — похмуро кидав Кривоніс.

Я мав бодай трохи розвіяти ті похмурі настрої, бо навіщо тоді