Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

і три благенькі вежі. Сама земля тут лежала крутим валом, ховаючи від чужих поглядів невелику гавань і безладно протоптану звивисту дорогу від неї до воріт кріпості. По тій дорозі виїхав нам назустріч сам мурза з своїми воїнами і, забачивши мене, вирвався наперед, а я кинув свого коня йому назустріч, і ми стрілися оком в око — двоє немолодих чоловіків, обидва одягнені гаразд, хоч і без розкошів, зате при коштовній зброї, обидва вусаті, тільки в мене вуса товсті й важкі, а в Тугай — бея проріджені, в мене на лиці втома й вичерпаність, у нього — усміх задавненого молодецтва і прихованої мудрості життя, на всій моїй постаті печать невизначеності й непевності, у нього — самовдоволення, яке чоловік має виказувати неминуче, коли стоїть так, що видно його зусібіч. Ще була між нами неоднаковість у тому, що Тугай — бей воював без перепочинку все своє життя, я ж щойно мірився розпочати свою війну, яка не знати скільки й триватиме і в якій не знати: буду переможцем чи переможеним, живим а чи мертвим, але вже так мені судилося, і нема рятунку. І ось ця доля моя і моя приреченість кидала мене в обійми цього, власне, чужого, а ще вчора тяжко ворожого мені й моєму народові чоловіка, і виходило, що небагато й треба для людської дружби.

— Брат мій! — закричав ще здалеку Тугай — бей, не знаючи мене, але впізнаючи, бо біля його стремена правого скакав син його Карач і вже вказав на мене. — Син мій був твоїм сином у тебе, а не рабом, і тепер ти мій рідний брат, Хмельницький, лев, славний добрим іменем своїм.

Сліпий випадок поміг, що саме мені дістався син Тугай — бея, і тепер цей бистроокий татарчук мимоволі ставав тою щасливою силою, що усувала чорну й криваву межу, яка розділяла нас безглуздо й зловісно і яку нічим не можна було усунути, окрім довір’я й любові. Все житія втікаємо ми від ненависті й ворожнечі, а знаходимо ненависть ще більшу. Переходимо через мости, і все проходить через мости, а зло зостається. Я ступив на землю, що була споконвічним злом для мого народу, першим замахнувся на нездійсненне, пробуючи усунути ворожнечу, порятунку від якої немає навіть після смерті. Ось уже пролунало слово «брат», та то ще тільки між двома чоловіками, старими, як міст, що його ми щойно перейшли. Міст можна перейти, він має кінець, а чоловік не бачить кінця свого життя, і той, хто сьогодні стає твоїм братом, завтра може знов стати ворогом. Бо людині не стає необхідної тривкості. Міцність — тільки в народі. Коли два народи кажуть один одному «брат», то це вже надовго, на віки. Чи не божевілля прагнути братання з цим загадковим народом, схованим за морем на шматку сухої, спеченої сонцем землі, з народом, який не вірить нікому, де навіть простір заповнений ворожістю й підозріливістю? Тугай — бей сказав мені «брат». Я відзаємнив йому тим самим. І на Січі серед козаків є татари. Не вміють перехреститися — їх навчають. В якого Бога вірять — ніхто не питає, бо в козака Бог — щастя й доля, мужність і відвага. Бувало, що козаки просили помочі в кримців. Бувало, що й самі приходили в Крим не тільки з війною, а й з поміччю. Михайло Дорошенко загинув під Бахчисараєм, привівши козаків на поміч Гіреям, які воювали тоді з буджацькими Кантемірами. Та що випадки, коли перед тобою — доля цілого народу! Озиратися назад, зазирати наперед, зв’язувати те, що було, з тим, що буде, захоплюватися і мудрствуватй над подіями або з приводу них — все це облишмо справоздавцям з холодною пам’яттю, ми ж прийшли, щоб поєднати ці роз’єднані несправедливо й безглуздо світи. І вже тепер ти сам ідеш поряд з подіями, разом з ними ростеш, завмираєш, зупиняєшся, і ніяких чуттів, бо ти сам — суцільне чуття, і ні страхів, ні осторог, ні надій, бо то ти сам страх, осторога і надія.

Не може бути довір’я вищого, ніж тоді, коли два супротивні озброєні верхівці зсідають з коней один перед одним. Ми з Тугай — беєм зійшли з коней. Ступили один одному навстріч і обнялися. Обидва старі, як той міст позаду. А поряд стояли наші сини, мов міст між нами, усміхалися один одному, покивували весело, майже по — братськи.

Тугай — беєві підвели коня в дарунок. Вороний жеребець, вуздечка в сріблі й бірюзі, стремена срібні, сідло з кованими срібними луками. Для хана мали золотистого Карабаха з убором золотим, для найвідданішого ханського мурзи — срібло, чисте, як серця, з якими йшли до цих людей.

В кріпості все вражало несталістю, тимчасовістю, занедбаністю. Лиш кілька низеньких татарських халуп під черепицею, а то землянки або намети з кінських шкур. Димлять вогнища, вештаються присадкуваті постаті в брудних вивернутих кожухах, хтось щось продає, хтось купує, той тягне коня, той барана на заріз. Правду казав Тимко про убогість тутешню. Трохи більша з тих халуп була Тугай — беєвим пристанищем. Зовні не різнилася нічим од інших, але всередині вся була встелена товстими килимами, од двох мідних, до блиску начищених жаровень ішло блаженне тепло, низенькі шестигранні столики вставлені були срібним і мідним, так само, як і жаровні, до блиску начищеним посудом, металися по приміщенню молоді татарчуки, носячи на великих мідних і срібних підносах гори вареного м’яса, солодощі, глеки з напоями. Носили не знати й звідки, ніби з — під землі.

— Скаржився на убогість, — мовив я Тимкові півголосом, — а тут, бач, які розкоші.

— Та де! Килими ж прямо на землю кидають!

— Хотів, щоб тут була хата на помості?

— Хоч би долівку глиняну зробили. Глини он скільки довкруж!

Чоловік теж з глини. І Тугай — бей з глини. Сидів навпроти мене, на подушках, зжовклий, жилавий, вив’ялений вітрами й сонцем, слухав мою мову, не перебивав, тільки коли я вмовкав, тоді кидав два — три слова і знов примружено слухав, думаючи свою думу, і тоді був мов його кріпость, мов отой вал і рів — неприступний і незбагненний, таємничий, як весь їхній Крим. Залиш очі й вуха по цей бік Ор — копу, вступаючи в межі канства.

— Я поведу тебе до хана, хоробрий муже Хмельницький, — врешті сказав мурза. — Коли приходить до нас такий блискучий вождь дніпровського козацтва, великий хан має його бачити.

— Будемо вважати мене послом, — сказав я.

— Ні, ти — великий вождь