Петро Йосипович Панч - Без козиря

Ти спиш зі мною, посміхаєшся і не довіряєш? Стріляй зараз! — Байда розірвав на сорочці комір. — Я ж гадюка, ужалити можу! Стріляйте!

Гриць Духота схопив його за руку:

— Товаришу Байда, ану тихо! Комуніст мусить казати все, що думає. А що товариш Убогий дурниці думає, то це факт. Добре, що сказав. Я вже чув про Лісконога. Чого ж ти, Гнате, не взяв усього до уваги, а розвісив вуха, як він баляси точив? Товаришу Байда, Лісконіг саме й хотів, щоб ми перегризлись. Народ настановив тебе — приказуй, а наше діло — виконувати! Ясно, що треба йти на з'єднання, люди й там потрібні! А ти, Гнате, хоч і старший за мене, а скажу тобі по щирості: юренду мелеш.

— Та ще й яку, — озвався Омелян. — Хочете, я піду до червоних? Але все одно Гнат мусить отут зараз визнати, що надаремно обмовив чоловіка.

Гнат Убогий стояв з опущеною головою, Байда так само не підводив голови, тільки час від часу крутив нею, ніби щоб струсити сльозу, потім почав відстібувати планшетку, в якій рябіла карта.

— Командуйте! Раз так, я не маю права…

— Чекай! Гнате, ти чуєш, що ми кажемо?

Гнат підвів голову:

— Хіба я сам не розумію, що зобидив чоловіка, а хотів тільки порадитись, щоб йому було легше. Людина не машина, може, думаю, й справді стомився? В літах же, а ти вже в пляшку. Ну, посперечайся. Я й потилишник стерплю, коли неправий. Розтривожив мене проклятий Лісконіг, так я що ж, мушу мовчати, таїти про себе різні такі думки? Ми ж в одному вибої посивіли разом…

— Може, я того й розсердився, що ти правду сказав про мій характер. — Байда і собі підвів голову. — А про Лісконога сам чую свою правду. Уже б давно міг перейти греблю, значить, сидить, стерво, чекає.

За півгодини по тому Гнат Убогий їхав вже возом у бік станції Микитівки. В чоботі він віз коротенького листа до комісара тієї частини, до якої найперше приб'ється. В листі Байда указував, куди він буде пробиватись зі своїм загоном, і просив зробити вдосвіта демонстрацію на флангах, а посередині навіть податись трохи назад. Під листом він поставив свій підпис — «Го Бай». Іншого ствердження своїх документів калинівські партизани не мали.

Загін від'їхав по дорозі на схід кілометрів два, коли Байду наздогнав Свирид:

— Пішов той, що з обротькою, товаришу командире.

— Коли пішов?

— Як уже зовсім стихло на селі. Ще й на греблі все прислухався, куди поїхав загін.

— Чуєш, Грицю?

— Чую.

— Тепер можна звертати.

Першою ж польовою дорогою загін погнав на північ. Позаду, майже одночасно, в двох місцях зажевріло небо, потім стало видно й вогонь. Це горіли мости на річці, які наказав спалити Байда. Тепер не менше як на два дні денікінські резерви були відрізані від фронту.

Щойно стало сіріти, Гордій Байда їхав уже до вітряка, який махав крилами на пагорку за селом. Захоплений в дорозі солдат розповів, що попереду, за два кілометри біля хутора, лежить у житі рота піхоти, дві інші — в сусідніх селах, а ще одна — в резерві. Крім розвідки, більше ніякої кінноти нема, але має прибути осетинський полк.

Партизани розсипалися по городах і житах і з нетерпінням чекали першого пострілу, що його мусив подати Байда з вітряка як сигнал для наступу, але першими мають розпочати бій на флангах червоні. Так просив у листі Байда.

Від думки про скоре з'єднання з Червоною армією партизани хвилювались і помітно підтягались. Ще більше хвилювався сам Байда, в нього навіть тремтіли пальці, коли крутив цигарку, але у Байди була й інша причина. В дорозі загін перестрів Микиту безногого, який повертався з розвідки і привіз від командування Червоної армії наказ Байді пробиватися з партизанами на з'єднання. Наостанку Микита, хитро підморгнувши на гурт, сказав:

— А тобі, товаришу Байда, поклін приніс. От такий! — і він розвів широко руками.

— Від кого?

— Од білого лиця до сирої землі.

— Командир кланяється, чи що? — Байда вже починав дратуватись з Микитиної гри, але серце чомусь тьохнуло соловейком. — Хіба він знає мене?

— Знає, Гордію. А вже мене ублажав, як царського посла.

— Значить, про Калинівський загін там доброї думки!

— Атож. «Ти, — каже, — Микито, скажи старому, нехай побереже себе, а я тут і за нього». Товариш комісар полку Клим тобі кланявся. Навіть поцілувати просив. Чув такого? — і потягся вже з губами до Байди, але той крутнув головою і, щоб не бачили його збентеження, відвернувся від людей.

— Бойовий у тебе син, товаришу Байда, — уже серйозно сказав Микита. — Нащо вже я був герой, чотири «Георгії» мав, а проти товариша Клима куди мені.

Хвилювався Байда ще й від бажання провести цю операцію так, щоб і син пишався батьком. «Він же буде стежити за боєм і, може, теж уже там їде до якогось вітряка. А що, як Гнат Убогий не встиг ще добратися, а може, не пощастить йому й зовсім перебратися через фронт? — подумав Байда й відчув, як йому аж похололо тіло. — Тоді партизанам вірна смерть».

Ще раніше до вітряка поскакало двоє розвідників. Байда бачив, як вони в'язали до бігуна коней, потім по драбині полізли на вітряк і зникли в дверях. Враз з вітряка почувся короткий постріл, один вибіг на двері і знову сховався. Байді видалось, що розвідник кликав на допомогу, і він погнав коня.

Виявилось, що розвідники на вітряку наткнулись несподівано на кулемет. За ним сидів лише один солдат і, доки вони придивлялися в темноті, успів стрельнути в них, але ні в кого не влучив і тепер лежав зв'язаний під поставом. Саме проти партизанів і був виставлений цей кулемет, і, може, тому полонений солдат тепер гірко посміхався. Але Байді було зараз не до нього. Партизани знали, що перший постріл буде сигналом до наступу. Байда хутко оглянув перед собою поле.

По городах, по житах сірі крапки вже бігли вперед, але жодного пострілу з боку червоних не було ще чути, хоч на сході вже зайнялась зоря. Проти неї, як стовпчик на скіпці, чорнів силует кулеметника Люй Лі.

До млина під'їхав возом якийсь селянин з мішками зерна, але, помітивши військових коней, почав повертати назад. Враз на хуторі затріщали постріли, кулі засвистіли довкола вітряка, і селянин, кинувши воза, югнув під вітряк. Застукотів кулемет Люй Лі, замиготіли вогники від пострілів, і Байда закричав:

— Не випускай їх з хутора! Заходь, заходь від верби. Грицю! От добре пішли… Горніть, горніть докупи!.. Омелян одстає,