Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

як  собаки, сприяли і сприяють цьому. Чернігів здавна суперничав з Києвом і намагався перейняти його  значення як  осереддя Русі,  але  ж ніколи не  щастило йому зробити цього. Переяслав ледве тримається під ударами половців, а ваше  Новгород-Сіверське князівство занадто бідне  і слабке для того,  щоб  впливати на долю  всієї  Русі... Залишається Галич і Володимиро-Суздальське  князівство. Два крила Русі! Уявляєте, що може  статися, якщо комусь пощастить підтяти їх? А ненажерливе галицьке  боярство заповзялося зробити це.  І допомагає йому  Володимир, бо  в  боротьбі проти брата Олега опирається на боярство... Ось  чому  я  прогнав Володимира! Поки  він  не зрозуміє цього, поки не дасть  клятви, що не підніме руки  ні на мене, ні на Олега, до того  часу я не зможу простити його і взяти в своє  серце...

Голос Ярослава зміцнів, і сам  він  преобразився — випрямився, розправив плечі, примерхлі очі загорілися, кулаки  стиснулися, — став  знову таким, яким його  кілька літ тому  знали і Євфросинія, і Ігор, — грізним галицьким князем,  перед яким тремтіли і свої, і чужі.

Його слова справили сильне враження на  Ігоря і Ярославну. Подружжя переглянулося і довго  мовчало. А що  казати?

Нарешті Ігор  промовив:

— Мабуть, ти правий, княже, і тепер ми розуміємо, чому між  тобою та  Володимиром запалася земля, чому  виникло неперехідне провалля... Однак непутить нас  ще  одно: твої колишні зв’язки з покійною Настею і твоя  непомірна любов до її сина...

Ярослав спалахнув і перервав Ігореву мову:

— Не  продовжуй! Я  вас  зрозумів!.. Що  я  мушу  сказати на  це?  Одно можу  сказати: князь теж  людина і ніщо людське  не  чуже  йому. Кохання теж!..  Між  князями повелося здавна так:  не  княжич вибирає собі  наречену до  вподоби, а йому  вибирають — батьки, дядьки, митрополити, бояри. Як  молодята житимуть — чи кохатимуться, чи сваритимуться,  — нікого це  не  обходить. Так  і зі мною було.  Так  було і  є  з  багатьма. Твій дід  Олег, наприклад,  перший  серед руських князів  одружився з  половчанкою,  донькою  хана Осулка, внучкою хана  Гіргеня, не  тому, що  покохав її,  а тому, що  хотів, поріднившись  з  дикими половцями, заручитися їхньою воєнною підтримкою в  майбутній боротьбі з Володимиром Мономахом. Він  і сина свого, а твого  батька  Святослава,  одружив з  нелюбою половчанкою,  яка   не принесла  твоєму батькові ні  дітей, ні  щастя, і він  після її смерті одружився вдруге, уже  сам, по  любові, з  простою, не  князівського і не  ханського роду  дівчиною з Новгорода, де  він  тоді  князював... Та  й  ти  сам   одружився з  Євфросинією не  тому, що  вона тобі  сподобалася, бо  ти  її і в вічі не  бачив до  заручин, а тому, що  тобі  вибрали її твоя  мати та  твій  старший брат  Олег.   А  вони знали, чию  дочку   вибирали, — самого Ярослава Осмомисла!

Ярослав хитро примружився  і  хихикнув у  кулак. Ігор і Євфросинія почервоніли.

— Ми кохаємо одне одного, — тихо сказав Ігор.  — Я щасливий, що  моєю жоною стала  твоя  дочка, княже, — Ярославна.

— І я щаслива, отче,  — опустила свої  блакитні очі Євфросинія.

— Я радий чути  це,  діти  мої.  І дай  вам  Бог  такої любові на  все  життя!  — розчулився Ярослав. — Але  ж  не  завжди, далеко не  завжди так  буває. У мене теж... Коли мій  батько, князь Володимирко, висватав за  мене доньку Юрія Довгорукого Ольгу-Євфросинію,  він  був  упевнений, що  зробив добре  діло,  бо  поріднив два  наймогутніші князівські роди. Так, поріднив! Та чи  приніс цей  шлюб мені  й Ользі щастя? Ні!  Ось  чому  з’явилася на  нашому сімейному овиді  Настя, молода красуня, з якою, не боюся сказати цього, я був щасливий...

Євфросинія мовчки плакала, а  Ігор  лляним рушником витирав спітнілого від хвилювання лоба  і в душі  дивувався, що  розмова прибирала такого довірливого тону  і такої відвертості, на  які   він, їдучи   з  Ярославною сюди, в  Галич, далебі, не  сподівався. Обеззброєний  щирістю і  прямотою князя Ярослава, він  усе ж не  хотів  здаватися.

— Княже, все  це ми  можемо зрозуміти, навіть до якоїсь міри  співчуваємо тобі,  але в одному ніяк не можемо зійтися з тобою.

— В чому?  — спокійно спитав Ярослав.

— У тому, що  ти  Олега Настасича хочеш зробити своїм спадкоємцем,  хочеш віддати йому  Галицький стіл... Як  же можна? Адже  він  позашлюбна дитина!

Ярослав усміхнувся в бороду.

— Ну  й  що?  Наш пращур Володимир Красне Сонечко до  хрещення був  язичником і взяв  собі  не  одну, а кільканадцять жон — яку  ґвалтом, як  Рогніду, яку  військовою силою, яку  сли  привезли з-за  моря... І з жодною з них  не був він  у законному християнському шлюбі, а сини від цих жон  стали його  спадкоємцями! Та  й сам  він  був,  як  ти  кажеш, незаконнонароджений, бо народився від любові князя Святослава з рабою-ключницею Малушею... Чим  же гірший мій  син  Олег?  Тим, що  він незаконний? Але ж у його  жилах також тече  кров наших перших князів — Рюрика і Святослава, Володимира і Ярослава Мудрого! Чим же він  гірший за мене, за тебе,  за Євфросинію? Інша річ,  чи буде і чи стане Олег  князем? І чи варто йому  ставати князем галицьким? Дуже  вже  неспокійне це  місце — Галицький князівський стіл.  Треба мати  велику силу  духу і тверду  руку,  щоб  усидіти на  ньому!

— Отже, як я зрозумів, ти не проти, щоб  цей  стіл зайняв Володимир?

— Ви  вже  знаєте мою  думку  з приводу цього. Все  залежить  від Володимира. Він  теж  мій  син!

Ігор  полегшено зітхнув. Здається, недаремно сурганилися  вони з  Ярославною та  дітьми в  таку  далечінь. Тепер, справді, все  залежатиме від  Володимира, від  його  мудрості й зговірливості. Князь-отець зробив перший крок!

На  цьому можна було  б  і  кінчати мову, та  Ігор, коли їхав  сюди, леліяв досягти ще  однієї цілі.  Як  і всі  Ольговичі,  він  був непомірно честолюбний, мав  палкий і неспокійний характер. Це  честолюбство і ця  нестримність характеру  наштовхувала його  на  думку  домагатися в майбутньому Київського  великокнязівського  стола. Для   цього потрібні союзники. Одним з таких союзників — і могутнім союзником!   —  міг  би  бути   Ярослав Осмомисл. Коли  б  захотів, звичайно. Його слово, його  збройна підтримка багато важать  на  Русі!  Однак чи  захоче?!

— Княже, ми  з  Ярославною все  зробимо, щоб  княжич Володимир став  добрим сином, — завершив Ігор  розмову про  свояка і тут же звів  на  інше: — Тепер хочу  знати, отче, твою  думку  про  діла  київські. Вони всіх  нас  турбують...

Осмомисл пильно зазирнув Ігореві в очі,