Крістіні Нестлінгер - Маргаритко, моя квітко

Меді захопилася книжкою, Маргарита вийшла з дитячої і хотіла спитати тата, чи не допомогти йому готувати вечерю.

Тато і мама були у спальні. Маргарита почула, як тато сказав:

– Я подумав, що, доки не збудують стінки, було би наймудрі-ше, Щоби ти жила у спальні, Маргарита піде в кабінет, а я буду спати у вітальні. Гансик і Меді якось помістяться вдвох у дитя-чш, га?

– Навіщо все так ускладнювати! – почула Маргарита голос мами. – Я чотирнадцять років спала з тобою в одному ліжку. То вже якось дам собі раду в наступні чотирнадцять днів, звичайно, якщо тільки я тобі не заважатиму!

– Я думав, що тобіце заважатиме, – сказав тато. – Я боявся, що тобі буде неприємно ділити ложе з огрядним підстаркуватим дядьком!

– Та ну! – сказала мама. – Раніше ти був ще товстіший!

– Але тоді ти все терпіла, бо симпатизувала мені, – сказав тато.

– Толерантність залежить не від симпатії, а від світогляду, -сказала мама.

А Маргарита, зупинившись перед дверима спальні, пробурчала сама до себе: «Боже-боже, тепер стара пісня почнеться спочатку!» А тоді дуже голосно крикнула:

– Що там з вечерею? Пані та панове, я хочу їсти!

Тато вискочив зі спальні й побіг до кухні. Маргарита сіла у крісло і заплющила очі.

На якусь мить у неї виникло бажання втекти зі старого-нового дому у «Ваксельберґер», до Ґабі, чи Гінцеля, чи Іксі, чи ще когось, хто не має нічого спільного зі здоровою сім'єю та розподілом спальних місць! Однак, сповнена почуття обов'язку, Маргарита подолала цей егоцентричний порив і сиділа з заплющеними очима, чекаючи на вечерю, аж доки не почула кроки і не відчула біля себе запах маминих парфумів.

– Втомилася? – спитала мама.

– Майже зовсім ні, – пробурмотіла Маргарита.

– Ти сердишся? – спитала мама.

– Та ні! – сказала Маргарита. – Я ж гнучка і відкрита до нових експериментів. Певно, що Гансика треба підремонтувати!

– Але, Маргарито, – сказала мама. – Ти все неправильно зрозуміла.

– Ти робиш це тому, що тепер у тебе кращі карти? – спитала Маргарита і, не розплющуючи очей, проїхалася на кріслі.

– Кращі карти? Що ти маєш на увазі? – спитала мама.

– Бо тато, врешті-решт, тобі в усьому поступився, – сказала Маргарита і знову покрутилася на стільці. – Навіть машину тобі купить. І взагалі, всіляко підлизується.

– Він таки чогось навчився, – сказала мама. – Я думаю, тепер із ним можна буде жити. Я відповіла на твоє питання?

– Ні! – сказала Маргарита, зупинила крісло і подивилася на маму. – Жити можна і без нього. Навіть досить незле. Принаймні мені!

Мама подивилася на Маргариту й зітхнула. Маргарита ще трохи покрутилася на кріслі.

– Ну, добре! – сказала мама. – Це насамперед через Гансика. Та я не можу сказати, що мені це неприємно. Ти маєш рацію: в мене тепер чудові карти. Я маю все, чого вимагала, коли виселялася звідси. Мої вимоги, так би мовити, повністю виконані. Більшого я не можу чекати, хіба ні?

До вітальні в'їхав столик на коліщатках, повний тарілок, склянок і пляшок. За ним з'явилися тато, Меді й Гансик.

– У нас є шампанське, і воно зараз вистрілить, і мені теж дадуть лик! – оголосила Меді.

– Риб'ячі яйця я їсти не буду, навіть якщо вони називаються Ікра, – заявив Гансик.

– У нас ще є шинка, і салямі, і взагалі все, – сказав тато, переставляючи тарілки, склянки та шампанське на стіл. Тоді почав відкорковувати пляшку. Гансик і Меді зачаровано дивилися на нього.

– Якщо все зробити правильно, – пояснив тато, – воно не вистрілить!

– Зроби, щоби воно вистрілило! – вигукнула Меді. – Прошу, тату, нехай воно вистрілить!

Корок вистрілив у стелю, Меді заверещала від захоплення, шампанське полилося з пляшки.

– Келихи, давай сюди келихи! – крикнув тато, і мама*підставила келихи під пляшку.

Маргарита взяла собі повний келих, підняла його і сказала:

– Будьмо, мамо! Будьмо, тату! – вона зробила великий ковток шампанського і засміялася, а тоді зробила ще один великий ковток і ще раз засміялася.

– Шампанське лоскоче в носі? – спитав тато.

– Ні, – сказала Маргарита, – просто я вирішила, що буду сприймати все з гумором! Справді! Ви що, не бачите, як це все смішно?

Тато спантеличено похитав головою, мама ледь посміхнулася, Гансик дивився перед собою в невизначеному напрямку, Меді сміялася разом із Маргаритою.

– У вас нема почуття гумору, – прохихотіла Маргарита і допила келих до дна.

– Маргарито, а тепер стримайся! – попросив тато.

– Маргарито, не дурій, – сказала мама.. Маргарита припинила сміятися, витерла зі щік сльози сміху,

налила собі ще ковток шампанського, підняла келих і сказала, звертаючись до тата і до мами:

– Ні, не бійтеся! Я не здурію! Я залишуся все тією ж спокійною і розважливою Маргаритою! Ручне гальмо ввімкнено! За щасливе майбутнє, пані й пане Закмаєри!

Маргаритко, моя квітко

Розділ 1,

у якому той, хто не читав першої та другої частин цієї історії, має нагоду познайомитися з її героїнею

Маргариті Марії Закмаєр було сімнадцять років, вона мала сірі, як дунайська рінь, очі, волосся кольору спанієля, малесенький дитячий носик, зріст один метр і сімдесят сантиметрів, і тіло її було чудово сформоване по всій довжині. Об'єктивно Маргариту можна було назвати «дуже вродливою», а суб'єктивно вона себе теж такою вважала.

Маргаритин тато добре заробляв, працюючи прокуристом на макаронній фабриці. Маргаритина мама заробляла мало. Вона була соціальна працівниця. Маргаритин брат Гансик був великим п'ятнадцятирічним занудою з купою проблем. Маргаритина сестра Меді була маленькою дев'ятирічною діставучкою.

Маргарита жила зі своїми батьками, братом і сестрою в солідно підклеєній сімейній гармонії. Підклеєній, бо три роки тому гармонія була геть розвалилася. Після численних сварок Маргаритині батьки розійшлися. Мама пішла жити до подруги, взявши зі собою Маргариту і Меді. Гансик залишився з татом. Добровільно. І Маргарита була твердо переконана, що будь-яка спроба налагодити подружнє життя батьків – цілком марна справа.

У тому, що Маргаритині тато і мама врешті-решт возз'єднались і тепер розігрували сімейну гармонію, був винен Гансик. Він був «важким» підлітком, і тато не давав собі ради з його вихованням, особливо в «душевному секторі». Гансик ставав дедалі «важчим», затятішим, замороченішим і товстішим, а маму через це все більше гризли докори сумління, бо вона вважала, що, пішовши з дому, стала причиною ненормального розвитку свого улюбленого синочка.

А що добрі матері не можуть бути щасливі, коли комусь із їхніх дітей погано, то мама вирішила