Роберто Сав'яно - Ґоморра

роздруківки підслуханих телефонних розмов. Приблизно через рік після бліц-операції 1995 року почалися також суміжні розслідування, що мали стосунок до «спартаківського» процесу: «Спартак-2» та «Реджі Ланьї». Ці розслідування стосувалися реставрації бурбонських каналів, які не ремонтувалися належним чином ще з вісімнадцятого сторіччя. Згідно з висунутим звинуваченням, клани багато років працювали з проектом реконструкції, отримуючи мільйонні контракти. Але замість спрямовувати гроші на реконструкцію, вони перекачували їх на розвиток власного будівельного бізнесу, який в результаті розквітнув по всій Італії. Відбувся також судовий процес, пов’язаний з махінаціями у відомих центрах збору продукції, за допомогою яких європейська спільнота позбувалася надлишків сільгосппродукції та забезпечувала субсидії фермерам. У величезні ящики, що призначалися для надлишкової сільськогосподарської продукції, клани засипали мотлох, залізні відходи та будівельне сміття. Але спочатку вони все це зважували, щоби вага точно відповідала вазі продуктів. Харчі, уникнувши утилізації, йшли собі далі на ринок, а субсидії йшли до кишень кланів. Був виданий сто тридцять один ордер на конфіскацію майна компаній, землі та харчової продукції на мільйони євро. Конфіскації зазнали також і два футбольних клуби: «Альбанова» з другої ліги та «Казаль-ді-Прінчіпе».

Розслідування захитали також монополію клану — контракти на громадські роботи, які діставалися їхнім фірмам — виробникам бетону та фірмам, що займалися землерийно-транспортними роботами. Розслідування зазнали також шахрайські оборудки із сільськогосподарськими субсидіями, які завдавали значної шкоди Європейській Економічній Спільноті; сотні вбивств та бізнесових угод також потрапили під пильне око слідчих. Поки я чекав — разом з багатьма іншими — на виголошення вироку, я збагнув, що це — не просто черговий процес, не просто чергове судове переслідування сімей Каморри в південній Італії. Цей процес був більше схожий на суд історії, на Нюрнберг для цілого покоління Каморри. Але на відміну від керівників Третього рейху багато хто з присутніх каморристів і досі здійснювали керівництво, і досі залишалися главами своїх імперій. Нюрнберг без переможців. Мовчазні звинувачувані в клітках. Сандокан — на відео з тюрми Вітербо: привозити його сюди було б надто небезпечно. Єдині голоси в залі засідань — це голоси адвокатів: було залучено понад двадцять правничих фірм; понад п’ятдесят адвокатів та помічників вивчали матеріали справ, моніторили процес і здійснювали захист. Родичі обвинувачуваних скупчилися в маленькій кімнаті побіля бункера судової зали, прикипівши поглядами до екранів. Коли головуючий, Кателло Марано, взяв у руки вирок на тридцяти сторінках, то запала тиша. Нервова тиша, переривана оркестром заклопотаних звуків: натужним сопінням, кахиканням сотень горлянок, цоканням годинників та дзижчанням вібраторів у десятках мобільних телефонів. Спочатку суддя зачитав список тих, кого визнали винними. Двадцять один довічний вирок, більш ніж 750 років тюрми. Двадцять один раз він зачитав вирок довічного ув’язнення, часто повторюючи прізвища засуджених. А потім він сімдесят разів зачитав терміни ув’язнення, що їх отримали інші люди, компаньйони та менеджери, яким доведеться провести в тюрмі довгі роки за свою співпрацю із страхітливим казалезьким кланом. На першу тридцять майже все скінчилося. Сандокану надали останнє слово. Він був схвильований і хотів, напевне, висловитися з приводу вироку, хотів повторити слова свого адвоката: він — успішний бізнесмен, що став жертвою заздрісливих суддів-комуністів, які вважали місцеву буржуазію кримінальниками, а не людьми з підприємницькими та господарськими здібностями. Він хотів вигукнути, що вирок — несправедливий. Згідно з його логікою, всі загиблі — це результат місцевої ворожнечі, вендети, яка є частиною сільської культури та способу життя, а не жертви війни між каморристами. Але цього разу Сандокану не дали договорити. Позбавлений слова наче недолугий учень, він почав щось верещати, і звук довелося відімкнути. Дебелий бородань продовжував мовчки кривлятися на екрані, поки не вимкнули й зображення. Зала суду вмить спорожніла, поліцейські та карабінери теж стали поволі розходитися, а над будівлею суду і досі гуркотів гелікоптер. Дивно, але в мене не виникло відчуття поразки казалезького клану. Багато хто потрапив за ґрати лише на кілька років, декому з босів не судилося вийти з тюрми живцем, можливо, декілька наважаться співпрацювати з правосуддям, щоб хоч залишок днів провести не за ґратами. Лють Сандокана — то, мабуть, був безсилий гнів людини, що тримає в голові всю мапу імперії, але втратила змогу нею керувати і ніяк не може вплинути на ситуацію.

Боси, що вирішили не співробітничати зі слідством, живляться метафізичною, тепер здебільшого уявною владою, і вони роблять усе можливе, щоб забути тих бізнесменів, яких вони підтримували і кому допомагали «піднятися», тих не членів клану, що викрутилися і вийшли сухими з води. Боси, якби забажали, могли б зробити так, щоб ці щасливчики теж потрапили за ґрати, але для цього їм довелося б «розколотися», а це відразу б поклало край їхньому незаперечному владному авторитету і поставило б під загрозу всіх членів їхніх родин. Але навіть тоді — і це для босів є найтрагічнішою обставиною — вони не змогли б відслідкувати маршрути руху своїх грошей та легальних інвестицій. Навіть зізнавшись та розкривши істинний масштаб свого впливу та влади, вони ніколи достеменно не знатимуть, куди діваються всі їхні гроші. Такою є ціна, яку завжди платять боси — вони не можуть інакше. Вони убивають, віддають накази кілерам, вони — перша ланка ланцюга здирництва; і це означає, що їхні злочини завжди можна викрити, на відміну від прозорих і тому невидимих економічних злочинів їхніх клерків. До того ж, боси — вони не вічні. На зміну Кутоло приходить Барделліно, на зміну Барделліно — Сандокан, Сандокана змінює Загарія, Загарію — Ла Моніка, Ла Моніку — Ді Лауро, Ді Лауро — «іспанці», а «іспанців» — бозна-хто ще. Економічна міць каморристської Системи полягає саме в безперервній зміні лідерів та напрямків злочинної діяльності. Диктатура однієї людини завжди нетривала; якщо влада боса затягнеться надовго, то він неминуче підніме ціни, створить монополію, зробить ринок негнучким і продовжуватиме вкладати гроші в одні й ті самі сектори замість досліджувати й експлуатувати нові. Замість примножувати вартість кримінальної економіки, він перетвориться на перешкоду для бізнесу. Тому щойно один бос захоплює владу, як починають з’являтися охочі зайняти його місце, видертися на плечі гіганта, якого вони ж і допомагали витворити. Про це завжди нагадував журналіст Ріккардо Оріолес, один з найбільш проникливих оглядачів владної динаміки: «Злочинність — це не влада в своєму чистому вигляді, а один із різновидів влади». Ніколи не з’явиться такий бос, який забажає собі крісло урядовця. Якби Каморра отримала всю повноту влади, то її бізнес, який є вкрай важливим для процесу взаємодії шальок терезів «законне-незаконне», просто припинив би своє існування. І в цьому сенсі