Агата Крісті - Тринадцять загадкових випадків

Сенфорд застогнав, але нічого не відповів.

— Вона правду сказала, сер?

Сенфорд занурив обличчя в долоні ще глибше.

— Думаю, що так, — сказав він здушеним голосом.

— Зрозуміло! — Інспектор Друйт не міг приховати свого задоволення. — А тепер повернімося до вашої «прогулянки». Хто-небудь вас бачив учора ввечері?

— Я не знаю. Думаю, що ні. Наскільки пригадую, мені ніхто не зустрівся.

— Дуже шкода.

— Що ви маєте на увазі? — Сенфорд витріщився на інспектора знетямленим поглядом. — Яка різниця, ходив я на прогулянку чи не ходив? Яка в цьому була різниця для Рози, якщо вона надумала втопитися?

— А вся річ у тому, — сказав інспектор, — що вона не втопилася. Її умисне вкинули у воду, містере Сенфорд.

— Її умисне… — Йому знадобилася хвилина чи дві, аби усвідомити весь жах того, що сталося. — О Господи! Тоді…

І він упав на стілець.

Полковник Мелчет ступив до виходу.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли, Сенфорде, — сказав він. — За жодних обставин ви не повинні залишати цей дім.

Троє чоловіків вийшли разом. Інспектор і головний констебль обмінялися поглядами.

— Я думаю, цього досить, — підсумував інспектор.

— Так. Виписуйте ордер і заарештуйте його.

— Пробачте мені, — промовив сер Генрі. — Але я забув свої рукавички.

Він швидко повернувся в дім. Сенфорд сидів у тій самій позі, в якій вони його покинули, тупо дивлячись перед собою.

— Я повернувся, — сказав сер Генрі, — аби сказати вам, що особисто хочу вам допомогти і зроблю для цього все від мене залежне. Я не можу відкрити вам, чому я зацікавився вами, але я хотів би вас попросити, якщо ви не проти, розповісти мені якомога коротше, що відбулося між вами та тією дівчиною, Розою.

— Вона була дуже гарна, — сказав Сенфорд. — Дуже гарна та дуже зваблива. І… вона вчепилася в мене мертвою хваткою. Богом присягаюся, це правда. Вона не відходила від мене. А я почував себе самотнім, і ніхто особливо мене тут не любив, а… а вона, як я вже сказав, була навдивовижу гарна та, здавалося, дуже добре знала, чого хоче і як їй цього домогтися… — Його голос став майже нечутним. Він підняв погляд. — А потім сталося це. Вона хотіла, щоб я одружився з нею. Я не знав, що робити. Я заручений із дівчиною в Лондоні. Якщо вона коли-небудь почує про це — а вона, безперечно, почує, — тоді всьому кінець. Вона не зрозуміє. Та й як вона могла б це зрозуміти? Я, звичайно, негідник. Як я вже сказав, я не знав, що мені робити. Я уникав зустрічатися з Розою. Я вирішив повернутися до міста, побачитися зі своїм адвокатом і досягти якоїсь домовленості з нею, сплативши їй певну суму грошей. Господи, який я був дурень! А тепер мені все ясно: проти мене висувають звинувачення. Але вони помиляються. Вона сама це зробила.

— Вона коли-небудь погрожувала, що накладе на себе руки?

Сенфорд похитав головою.

— Ніколи. Я не сказав би, що від неї можна було такого чекати.

— А що ви скажете про чоловіка, якого звуть Джо Елліс?

— Хлопець-тесля? Добрий представник старого селянського племені. Тупий хлопчина, але божевільно закоханий у Розу.

— Він міг ревнувати? — запитав сер Генрі.

— Мабуть, що трохи ревнував, але його реакції надто вповільнені. Він схильний страждати мовчки.

— Гаразд, — сказав сер Генрі. — Мені час іти.

Він приєднався до інших.

— Ви знаєте, Мелчете, — зазначив він, — я відчуваю, що ми повинні також подивитися на того другого хлопця, Елліса, перш ніж робити категоричні висновки. Мені було б шкода вас, якби ви здійснили арешт, який потім виявиться помилкою. Зрештою, ревнощі — дуже переконливий мотив для вбивства та вельми поширений до того ж.

— Ви маєте слушність, — відповів інспектор. — Але Джо не такий хлопець. Він не скривдить і мухи. Ніхто ніколи не бачив, щоб він бодай розсердився. Проте, я згоден, ми все ж таки повинні його запитати, де він був учора ввечері. Зараз він має бути вдома. Він наймає помешкання в місіс Бартлет — дуже пристойної особи — удови, яка заробляє собі на життя пранням.

Маленький будиночок, до якого вони підійшли, був бездоганно чистий і прибраний. Висока й товста жінка середнього віку відчинила їм двері. Вона мала приємне обличчя й сині очі.

— Доброго ранку, місіс Бартлет, — сказав інспектор. — Джо Елліс удома?

— Повернувся не більш як десять хвилин тому, — відповіла місіс Бартлет. — Заходьте, прошу вас, панове.

Витерши руки фартухом, вона провела їх до невеличкої передньої вітальні, де були опудала птахів, порцелянові собаки, диван та кілька явно не потрібних тут меблів.

Вона поквапно знайшла, де їм сісти, щось прибрала, аби звільнити трохи більше місця, і вийшла, гукаючи:

— Джо, тут прийшли троє джентльменів, щоб побачитися з тобою!

Голос із задньої кухні відповів:

— Я вийду, коли почищу одяг і вмиюся.

Місіс Бартлет посміхнулася.

— Заходьте, місіс Бартлет, — запросив полковник Мелчет. — Сідайте.

— Ой ні, сер, я навіть подумати про таке не можу.

Місіс Бартлет була шокована такою пропозицією.

— Вам до вподоби ваш пожилець, Джо Елліс? — запитав Мелчет удавано безтурботним тоном.

— Кращого пожильця й бути не може, сер. Дуже спокійний і врівноважений молодий хлопець. Ніколи не випив і краплі спиртного. Дуже пишається своєю роботою. І завжди ставиться добре до мене й допомагає по дому. Він зробив мені ці полиці й новий буфет для кухні. І все, що часом треба зробити в домі, Джо зробить і не проситиме за це навіть подяки. О, дуже рідко трапляються такі молоді хлопці, як Джо, сер.

— Якась дівчина колись знайде своє щастя в ньому, — недбало зауважив Мелчет. — Йому дуже подобалася та бідолашна дівчина, Роза Емот, чи не так?

Місіс Бартлет зітхнула:

— Мені було дуже прикро на це дивитися. Він обожнював навіть землю, по якій вона ходила, а вона була до нього байдужісінька.

— А де Джо проводить свої вечори, місіс Бартлет?

— Тут, сер, зазвичай. Іноді він робить вечорами якусь додаткову роботу, а іноді намагається вивчати бухгалтерію заочно.

— Розумію. А де він був учора ввечері?

— Тут, сер.

— Ви певні, місіс Бартлет? — гостро запитав сер Генрі.

Вона обернулася до нього.

— Абсолютно певна, сер.

— Він не виходив із дому, скажімо, десь о пів на дев’яту?

— О ні, — засміялася місіс Бартлет. — Він ставив для мене буфет на кухні протягом майже всього вечора, і я допомагала йому.

Сер Генрі подивився на її усміхнене обличчя, на якому був вираз цілковитої певності, і пережив перше гостре відчуття сумніву.

Через хвилину Елліс увійшов до кімнати.

Це був високий широкоплечий молодик, дуже