Агата Крісті - Тринадцять загадкових випадків

вродливий як на селянина. Він мав сором’язливі сині очі, і стримана усмішка грала на його вустах. Такий собі приязний молодий велетень.

Мелчет почав розмову. Місіс Бартлет вийшла на кухню.

— Ми розслідуємо смерть Рози Емот. Ви знали її, Еллісе.

— Так. — Він завагався, а тоді пробурмотів: — Сподівався одружитися з нею одного дня. Бідолашна дівчина.

— Ви чули про те, в якому стані вона була?

— Так. — Іскра гніву зблиснула в його очах. — Це він довів її до такого. Але, може, воно й на краще. Вона не була б щасливою, якби одружилася з ним. Я сподівався, вона прийде до мене, коли це сталося. Я б доглянув її.

— Попри те, що…

— То була не її провина. Він заморочив їй голову своїми чудовими обіцянками та всім іншим. О, вона розповідала мені про все. Даремно вона втопилася. Він був не вартий такої жертви.

— Де ви були, Еллісе, учора ввечері, о восьмій тридцять?

Чи це було тільки фантазією сера Генрі, чи справді відчулася якась напруженість у готовій — занадто готовій — відповіді.

— Я був тут. Ставив буфет на кухні для місіс Б. Ви її запитайте. Вона вам скаже.

«Він був надто швидкий зі своєю відповіддю, — подумав сер Генрі. — Вона вискочила з нього такою готовою, що, схоже, він підготував її заздалегідь».

Потім став переконувати себе, що це витвір його уяви. Вона працювала в нього на повну потужність — він навіть уявив собі зблиск страху в цих синіх очах.

Вони поставили ще кілька запитань і, одержавши на них відповіді, пішли. Сер Генрі знайшов якийсь привід, щоб зайти на кухню. Місіс Бартлет клопоталася біля печі. Вона підвела погляд і подарувала йому приязну усмішку. Новий буфет стояв під стіною. Роботу з ним ще не було закінчено. Там досі лежали деякі інструменти й стружки дерева.

— Це тут Елліс працював учора ввечері? — запитав сер Генрі.

— Так, сер, і чудова робота, ви згодні? Він дуже майстерний тесля, цей Джо.

У її очах не було ані страху, ані збентеження.

А як же Елліс? Чи йому здалося? Ні, там таки було щось.

«Я повинен узятися за нього як слід», — подумав сер Генрі.

Виходячи з кухні, він наштовхнувся на дитячий візок.

— Сподіваюся, ми не розбудили дитину? — сказав він.

Місіс Бартлет голосно засміялася.

— Ой ні, сер. У мене немає дітей — на жаль. Це візок для білизни, сер.

— А! Розумію…

Він помовчав, а тоді сказав, під впливом раптового імпульсу:

— Місіс Бартлет. Ви знали Розу Емот. Скажіть мені, що ви справді думаєте про неї.

Вона подивилася на нього з цікавістю.

— Я думаю, сер, вона була вередлива й легковажна. Але вона померла — а про мертвих не годиться говорити погано.

— Але я маю причину — і то дуже поважну причину, — щоб запитати вас про це.

У його голосі пролунали дуже переконливі нотки.

Вона, схоже, замислилася, втупивши в нього пильний погляд. Зрештою, наважилася.

— Роза належала до поганої породи, сер, — сказала вона цілком спокійним голосом. — Я цього не сказала б Джо. Вона геть заморочила йому голову. Такі дівчата це вміють — на жаль. Ви знаєте, як воно буває, сер..

Атож, сер Генрі знав. Усі Джо Елліси світу були дуже вразливими. Вони довіряли сліпо. Але саме з цієї причини вони зазнавали особливо сильного потрясіння, коли відкривали свою помилку.

Сер Генрі залишив цей дім, розгублений і спантеличений. Перед ним була глуха стіна. Джо Елліс працював удома весь учорашній вечір. Місіс Бартлет була з ним і не втрачала його з виду. Чи можна було якось таке оминути? Проти цього не можна було висунути жодного вагомого аргументу, крім хіба що підозрілої готовності, з якою відповів на поставлене йому запитання Джо Елліс, так ніби він мав уже заготовану відповідь.

— Отже, — сказав Мелчет, — це остаточно прояснює справу, чи не так?

— Авжеж прояснює, сер, — погодився інспектор. — Сендфорд у наших руках. Йому зовсім немає на що опертися. Справа очевидна як білий день. Я думаю, дівчина та її батько певною мірою… можна сказати, практично шантажували його. Для нього йшлося навіть не про гроші — він боявся, що його дівчина довідається про все. Він був у розпачі та діяв відповідно. А ви що скажете, сер? — додав він, поштиво звернувшись до сера Генрі.

— Схоже на правду, — змушений був визнати сер Генрі. — І все ж таки мені важко повірити, що Сендфорд здатний на будь-які насильницькі дії.

Та, кажучи це, він знав, що його заперечення фактично не має ніякої юридичної сили. Навіть найневинніша тварина, якщо загнати її в глухий кут, здатна на дивовижні дії.

— Я хотів би побачитися з хлопцем, — несподівано сказав він. — Тим, який почув крик.

Джиммі Браун виявився дуже розумним підлітком, досить маленьким для свого віку, з кмітливим чи радше хитрим виразом обличчя. Він радо погодився на те, щоб його допитали, і був досить розчарований, коли його урвали на найцікавішому місці його драматичної розповіді про те, що він чув учора ввечері.

— Ти був по той бік місточка, я так розумію, — сказав сер Генрі. — За річкою, на протилежному від села березі. Ти когось бачив на тому березі, коли переходив через місток?

— Там хтось пішов, нагору в ліс. Я думаю, то був містер Сенфорд, джентльмен-архітектор, котрий будує той дивний дім.

Троє чоловіків обмінялися поглядами.

— Це було за десять хвилин чи десь так, перед тим як ти почув крик?

Хлопець ствердно кивнув головою.

— Чи ти бачив іще кого-небудь на тому березі річки, де стоїть село?

— Там по стежці йшов чоловік. Ішов повільно й насвистував. Вельми схоже, то був Джо Елліс.

— Ти не міг бачити, хто то був, — гостро відповів інспектор. — Адже вже посутеніло, а над річкою висів туман.

— Я впізнав його по тому, як він насвистував, — сказав хлопець. — Джо Елліс завжди насвистує одну й ту саму мелодію, «Я хочу бути щасливим» — це єдина пісня, яку він знає.

Він промовив це з тією зневагою, з якою прихильники модерну ставляться до всіх, хто віддає перевагу старій моді.

— Кожен міг насвистувати ту мелодію, — сказав Мелчет. — Він ішов до мосту?

— Ні. Він ішов у протилежний бік, до села.

— Я не думаю, що ми повинні звертати увагу на того невідомого чоловіка, — сказав Мелчет. — Ти почув крик і сплеск, а через кілька хвилин побачив, як попливло тіло вниз за течією, і побіг по допомогу, знову перетнувши місточок і побігши до села. Ти не бачив нікого біля містка, коли біг