Люко Дашвар - Покров

пов’язкою і червоним хрестом на рукаві. За кілька кварталів від Майдану столиця жила звичайним життям, наче поряд не вбивали людей. Крамниці відчиняли двері, заманювали знижками: «Тільки у нас до 70 % на всю зимову колекцію!» Ресторани і кав’ярні пропонували «нове, надзвичайне меню»…

Роззиралася ошелешено: як?… Як таке може бути?… Тут — сусіди? Не одна сім’я?

Ноги — своє: Поділ, Петрівка. Базар не спить — люд скупляється: апельсини тягне в торбах, яблука. Як таке може бути?

Московський міст видув останнє тепло з серця. Куди йшла? Вдивлялася у вкритий сірою мрякою Лівий берег, шепотіла недобре:

— Ще спите?…

І тільки коли зупинилася біля лікарні швидкої допомоги, зрозуміла: сюди і йшла. Тут її місце.

Тато не перебивав. Сидів у інвалідному візку поряд із ліжком, насторожено спостерігав за змарнілою збудженою донькою.

— Сім’ю треба докупи збирати, тато, — тихо і грізно шепотіла Мар’яна. — У сім’ї всяке може статися. Мама — не така вже й праведниця, з мріями своїми совковими… Хіба вона винувата, що іншого ніколи не бачила? Бабцю треба знайти. Вона злодюжка, тату. Чесно! Справжня злодюжка і крадійка… мабуть. Але вона — наша. З нашої сім’ї. Як ми її покинемо? Не можна… Не можна, щоби в сім’ї… свої своїх же вбивали! Щоби розліталися на різні боки без вороття, як чужі. Чуєш? Ще трохи побудь тут. Маму спершу знайду. Не знаю, де вона. Потім бабцю. Бачиш, скільки в тебе жінок! Ми… впораємося. Потім тебе заберемо. Потерпиш ще трохи?

— Себе бережи, Мар’янко, — відповів тато. — Без тебе — яка сім’я?…

Сльози — самі! Голову опустила: так би багато татові розповісти, так би поплакатися…

— Де я дінуся, — пішла до дверей. Ноги тепер попереду мізків визначали шляхи.

Ада не відповідала. Мар’яна почала надзвонювати матері одразу, як вийшла з лікарні від тата, та материн мобільний знай одне: «Абонент поза зоною».

На Воскресенці теж більше не з’являлася. Спорожніла хрущовка зустріла Мар’яну затхлим запахом пустки. Розчахнула вікна, впустила морозу — мила-драїла бідний рідний дім, наче для дорогих гостей. Знову зателефонувала матері, та абонент так і не з’явився на зв’язку.

Уже під вечір Мар’яна докумекала: на материній роботі в державному міському архіві Києва можуть щось знати про співробітницю. Подалася на Сирець, де на вулиці Олени Теліги розташувалась установа. Уже без надій — вечір, робочий день закінчився. Світла у вікнах нема. Та все ж стукнула.

— Зачинено! — крізь заґратоване віконце повідомив охоронець-пенсіонер.

— Знаю! Скажіть, Аїда Едуардівна Озерова на роботу ходить? Сьогодні була?

- І зараз є, - відповів дідусь. Додав тихо: — Ночує тут! Просила нікому не говорити. Не хоче, щоби керівництво дізналося.

Мар’яна вчепилася в ґрати на вікнах.

— Пропустіть мене до неї! Я — донька її. Прошу!

— Ех, ти… Довела матір, що та з дому пішла! — охоронець привідчинив двері, пропустив Мар’яну всередину. — Куди ви, молоді, котитеся?! Геть розпаскудилися!

— Де вона?

— Ходімо… Проведу.

…У спортивних штанях, угах і вицвілій футболці Ада сиділа поряд із масляним обігрівачем посеред високих стелажів з архівними документами — підсунула ноги ближче до обігрівача, на якому сушився бюстгальтер, старанно вимальовувала щось на аркуші канцелярського паперу.

Побачила доньку — насупилася погордливо. Відклала олівець і папір, підборіддя повище.

— Що ти робиш? — спитала Мар’яна тоскно.

— Малюю! — із викликом відповіла Ада.

Мар’яна зітхнула, підійшла ближче. Відшукала посеред стелажів стілець, присіла поряд із матір’ю.

— Де той твій…

— Набрид. Покинула! — зухвало кинула Ада.

— Додому чому не повертаєшся?

— Бачити вас не хочу!

— Ходитимеш по хаті із заплющеними очима! Ми з татом потерпимо.

Ада глянула на доньку гірко.

— Валю вже забрала?

— На п’ятий поверх? Сама не впораюся, мамо. Без тебе ніяк…

— Паскудна з мене помічниця, — очі відвела.

— Паскудна, а жива… Дихаєш, усміхнутися можеш. А там… лежать… такі гарні… такі… - Мар’яна здригнулася, схлипнула, витерла сльози. — Не знаю, хороша в нас сім’я чи погана, але ми — одна сім’я, мамо. Сім’я має бути разом. Збирайся. Ще маємо бабу Нату знайти.

— Знову кудись подалася?

— Ні… Я її вигнала.

Хрущовки на Воскресенці дісталися поночі. Їм би поспати — так ні. Сиділи поряд, близько, як ніколи в житті. Усе говорили, говорили… Ніби от про політику, Майдан, насправді — про людей. Тато першим суть роздивився.

— Так противлюся, щоби тата сюди, на п’ятий поверх, тягти, — сказала Мар’яна. — Клітка!

— Хата стара ще є на Чернігівщині. Валиних батьків. На Валю записана.

— Ти туди поїдеш?

— Поїду.

— Справді? — Мар’яна загорілася, заметушилася. — А як село називається? Нагадай! Дорошеве?

— Дорошівка.

— Точно! Дорошівка! — завмерла, задумалася. — Дорошівка… Там пан один колись жив. Я останнім часом багато про його сім’ю читала… — підхопилася. — Завтра ж поїду.

— Зачекай! — мати підвелася, ходила вітальнею нервово. — Давай спочатку… маму мою знайдемо.

Баба Ната не відгукувалася. Мар’яна знайшла в телефонній книзі свого мобільного бабин номер, та він уже давно «не обслуговувався». Не зважала, затялася, знай одне: шукати… Сім’я має бути разом.

Майдан докотився страшними новинами — Небесна сотня поклала голови, покалічених — тисячі, а в Мар’яниній голові колом: шукати своїх, шукати…

Три дні вешталися по ДВРЗ, бо Мар’яна згадала: баба Ната казала, що тут десь хату має. Стукали у ворота і хвіртки, питалися, кілька разів вдиралися до чужих стареньких, бо сусіди вказували: он у тій халупці біля лісу, здається, самотня старенька живе.

— Ходімо, дитинство своє тобі покажу, — під вечір третього дня сказала Аїда.

— Ти тут виросла?

— У бараках. Тепер їх уже нема, — Аїда усміхнулася сумно, впевнено повела доньку вглиб району.

— Отам бараки стояли, де я з бабою Тасею жила, — вказувала на приватний сектор, розповідала. — Бабуся казала: перший барак звели ще в 1934-му для будівельників, які вагоноремонтний завод зводили. Бригадира теслярів Іваном Бабкіним звали, і перший барак бабкінським називали, — роззирнулася. — Вишень і досі повно. А тоді ще більше було. Об’їдалися вишнями. І шовковицею. Вічно з синіми губами.

Дійшла до перехрестя. Зупинилася. Вказала на невеличку стару хату під вкритим мохом шифером.

— Отут наш барак був. Шовковиця… біля вікна.

Знітилася, стримала сльозу — пішла до хвіртки. Розчахнула.

— Ти куди? — здивувалась Мар’яна.

Мати увійшла на подвір’я без дозволу — наче їй конче необхідно було побачити хоч щось незруйноване, живе зі свого дитинства, хоч стару шовковицю, бо мала би ще не всохнути.

Мар’яна посунула слідом. На подвір’ї — ані собаки, ані кішки. Тихо. Старі тази під голою шовковицею. Ада і не глянула на деревину. Штовхонула вхідні двері — рипнули, привідкрилися.

— Мамо! — покликала Аїда схвильовано. Рвучко подалася вперед, побігла в хату.

Мар’яна чомусь перелякался: що, дійсно, двір баби Нати, що всередині