Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

— Мститися нерозумній істоті! — вигукнув Старбак. — Істоті, яка напала на вас просто з несвідомого інстинкту! Це божевілля! Капітане Ахаб, зачаїти зло проти нерозумного створіння — це значить піти проти Бога.

— Знову подивися глибше. Усі предмети, які ми бачимо, — це лише картонні маски. Але в кожному явищі, у вчинках, у діях крізь дурну машкару проступають незнайомі риси якоїсь розумної волі. І якщо ти можеш завдати удару — пробий цю маску наскрізь! А як в'язень вирветься на волю, якщо не проб'є стіни своєї в'язниці? Білий Кит для мене — це стіна, зведена переді мною. Іноді мені здається, що за нею немає нічого. Та байдуже. Мені вистачить і його самого, він викликав мене на бій, я бачу в ньому безжальну силу, що живиться незбагненною жорстокістю. І оцю незбагненну жорстокість я ненавиджу найбільше; і байдуже, що являє собою цей Білий Кит — чиєсь знаряддя чи самостійну силу; йому все одно не сховатися від моєї ненависті. Не кажи мені про Бога, Старбаку, я постану проти самого сонця, якщо воно скривдить мене. Адже якщо воно могло мене скривдити, то і я можу завдати йому удару; життя — це чесна гра, і кожне з божих створінь скоряється законам справедливості. Та мені немає місця і в цій чесній грі. Хто вищий від мене? Справедливість не має межі. Не дивися на мене так, чуєш? Погляд недоумка ще тяжче витримати, ніж погляд сатани. Еге, ти вже червонієш і бліднеш; моя жага запалила твій гнів. Слухай, Старбаку, слова, сказані в гніві, не лишають слідів. Є люди, чиї гнівні слова не принижують. Я не хотів тебе розгнівити. Забудь про це. Поглянь на ці турецькі вилиці, вкриті плямами засмаги, — справжні живі картини, намальовані сонцем. О, ці леопарди-язичники, нерозумні, безбожні створіння, що не знають і не шукають сенсу свого полум'яного життя! Поглянь на команду, друже Старбак! Хіба всі вони не підуть за Ахабом проти Білого Кита? Поглянь на Стабба! Він сміється! Поглянь на того чилійського матроса! Він аж розсівся від сміху. Чи може самотнє деревце вистояти в такій бурі, Старбаку? Та й про що, власне, йдеться? Поміркуй як слід. Треба тільки забити кита, — Старбаку це під силу. От і все. Чи може статися, щоб перший гарпун Нентакету не вийшов на лови, коли кожен із матросів уже взяв точильний камінь? Еге! Я бачу, ти в сум'ятті, тебе вже понесла висока хвиля! Ну, то кажи, кажи! Отож, ти мовчиш, твоє мовчання вже саме по собі багато значить. (Убік.) Щось вирвалося в мене з ніздрів — і він це вдихнув. Тепер Старбак мій, тепер він мусить скоритися — чи відкрито постати проти мене.

— Господи, помилуй мене, — ледь чутно прошепотів Старбак. — Господи, помилуй усіх нас.

Проте Ахаб у своєму тріумфі, тішачись німою покорою свого зачарованого помічника, не чув ні його загрозливих слів, ні тихого сміху, що долинав із трюму, ні зловісного гуготіння вітру в снастях; він навіть не чув, як залопотіли по щоглі повислі вітрила, наче в безсилому відчаї. В опущених очах Старбака знову спалахнув упертий вогник життя, підземний сміх змовк, вітер напнув тугі вітрила, і корабель знову помчав уперед, здіймаючись і похитуючись на хвилях. О, прикмети і пророцтва! Чому ви зникаєте, ледь з'явившись? Ви не застерігаєте, о тіні, ви просто віщуєте нам майбутнє! І не так віщуєте майбутнє, як показуєте нам те, що вже відбулося в нашій душі. Адже зовнішній світ лише злегка втримує нас, а вперед нас вабить потаємна жага нашого єства!

— Рому! Рому! — вигукнув Ахаб.

І, взявши з рук стюарда повну по вінця сулію, він повернувся до гарпунерів і наказав їм зняти чохли з гарпунів. Потім він вишикував усіх трьох з гарпунами в руках напроти себе, біля кабестана, і троє помічників з острогами стали з ним поруч, а вся команда оточила їх щільним кільцем; і якусь мить капітан Ахаб мовчки дивився в обличчя своїх підлеглих. Очі, що зустрічали його погляд, світилися шаленим вогнем, мов червоні зіниці койотів, спрямовані на ватажка, який зараз поведе зграю по сліду бізона, щоб утрапити — на лихо — до влаштованої індіанцями пастки.

— Випий і передай далі! — гукнув Ахаб, простягаючи жовту посудину матросові, що стояв поблизу. — Нехай п'є вся команда. По колу, передавайте по колу! Сьорбайте хутчіш, а ковтайте помалу; цей напій палить, мов диявольське копито. Отак! Кухоль пішов кругом — отак і треба! Пішов туди, а повернувся звідси. Давай його мені, — еге, та він порожній! Матроси, ви — наче роки: випили чашу життя до краплини. Стюарде, налий по вінця! Тепер тихо, хлопці! Я зібрав вас тут, на кабестані; ви, помічники, стійте при мені зі своїми піками, а ви, хоробрі моряки, підійдіть до мене ближче, щоб я міг воскресити благородний звичай рибалок — моїх предків. Хлопці! Я покажу вам… еге, посудина знов повернулася? Так скоро не повертається і фальшива монета. Я б налив її знову по вінця і пустив по колу, та не хочу тішити святого Вітта. А ну, клята трясовиця, геть від мене! Схрестіть переді мною ваші остроги. Отак! Ну ж бо я покладу руку на вісь, — і він, простягши руку, схопив три рівні сяючі остроги в центрі їхнього перетину і раптом із силою шарпнув їх до себе, переводячи напружений погляд зі Старбака на Стабба, зі Стабба на Фласка. Здавалося, він силою своєї могутньої волі намагався передати їм ту вогненну напругу, що зібралася в лейденській банці його магнетичного життя. Троє помічників не витримали його пильного, довгого, незбагненного погляду. Стабб і Фласк відвели очі убік, чесний Старбак опустив їх долу.

— Усе марно! — вигукнув Ахаб. — Та, може, так воно й краще. Може, якби ви хоч раз прийняли повний розряд, весь мій магнетизм розвіявся б назавжди. До того ж, можливо, він убив би вас на місці. Можливо, у ньому немає потреби. Опустіть остроги! А тепер, мої помічники, я оголошую вас чашниками при трьох моїх язичницьких родичах, при оцій трійці шляхетних, високородних панів — моїх відважних гарпунерів. Ви не радієте такій честі? А як великий папа обмиває ноги жебракам, використовуючи свою тіару замість глека? Мої шановні кардинали, ви самі зволите це зробити. Я не наказую вам — ви зробите це добровільно. Гей, гарпунери! Розріжте мотузку і зніміть наконечники з древків.

Мовчки виконавши наказ, гарпунери підняли перед собою вістрями догори