Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

— Та ви так, глядіть, і мене заколете! Переверніть їх, переверніть вістрями вниз! Так, щоб вийшли келихи — розтрубами догори! Отак. А тепер ви, чашники, ходіть сюди. Візьміть у них оці келихи; тримайте, поки я наливатиму! — І, неквапно переходячи від одного до другого, він по вінця наповнив розтруби перевернутих гарпунів вогненною рідиною з великого кухля. — А тепер ставайте по троє, один напроти одного. Передавайте убивчі келихи! Візьміть їх — віднині ви пов'язані нерозривними узами. Ну то що, Старбаку? От і все! Саме сонце скріпило ці узи своїм останнім променем. Пийте, гарпунери! Пийте, ви, чиє місце на смертоносному носі вельбота! Пийте і кляніться: смерть Мобі Діку! Нехай скарає нас Господь, коли ми не доженемо і не вб'ємо Мобі Діка!

Гарпунери підняли довгі, гострі сталеві келихи і вицідили їх одним духом, під крики і прокльони Білому Киту. Старбак зблід і, затремтівши, відвернувся. У божевільній юрмі знову — востаннє — пішла по колу повна сулія; потім за помахом вільної руки Ахаба всі розійшлися, а капітан спустився до своєї каюти.

Розділ 37

Захід сонця

Ахаб сидить у каюті біля кормового ілюмінатора і дивиться за борт.

— Я лишаю позаду білий каламутний слід; бліді води, зблідлі обличчя — де б я не плив. Заздрісні буруни здіймаються обабіч мене, прагнучи сховати під собою мій слід; нехай; але я пройду першим.

Там, удалині, біля країв вічно повної чаші, червоніє вино теплих хвиль. Золоте лице поринає в блакить. Сонце-пірнач повільно сходить із полуденної висоти і зникає внизу; але душа моя прагне дедалі вище, і сили покидають її на нескінченному підйомі. Отже, мені не під силу тягар вінця, який я ношу, — цього залізного Ломбардського вінця[171]? На ньому сяють розсипи самоцвітів; та я не бачу його сяяння; я лише відчуваю на голові його сліпучий тягар. Він не золотий, він залізний, я це знаю. Він розламаний — я відчуваю це; гострі уламки ранять мене, мозок у корчах б'ється об твердий метал; так, мій череп — з міцної криці, і навіть у смертельній борні шолом мені не потрібний!

Чому сухий жар палить моє обличчя? О, колись світанок закликав мене до благородних діянь і захід сонця навівав мені спокій. Тепер не так. Це небесне світло світить не мені. Краса тільки ранить мене; а радіти їй я не можу. Осяяний вищою мудрістю, я позбавлений земної втіхи; проклятий найтяжчим із проклять, проклятий серед царства небесного! Ну, то на добраніч, на добраніч! (Махнувши рукою, відсувається від ілюмінатора).

Це було не так уже й важко. Я гадав, хоч один виявиться впертим; та ні — моє зазубрене колесо підійшло до їхніх коліщат і змусило їх обертатися одне за одним. Можна сказати, що вони — наче купки попелу переді мною, а я для них — сірник! От тільки шкода — щоб запалити інших, сірник згоряє сам! Я наважився на те, чого бажаю, а чого я бажаю, того доб'юся! Вони вважають мене божевільним — Старбак, наприклад; та я не просто божевільний, я скажений, я — оскаженіле божевілля. Те шалене божевілля, яке усвідомлює тільки себе! Мені провіщали, що я стану калікою, і ось я втратив ногу. А тепер я сам кажу, що той, хто зробив мене калікою, буде скалічений мною. Нехай пророк сам здійснить пророцтво. На це ви, великі боги, ніколи не були здатні. Я здійму вас на глуми, гравці в крокет, вуличні бійці, глухі Берки і сліпі Бендіго[172]! Я не казатиму вам, як малі школярі — старшим непослухам: «Знайдіть собі супротивника до пари, не чіпляйтеся до маленького!» Ні, ви звалили мене з ніг, та я знову підвівся; а ви — ви втекли і сховалися! Виходьте зі своїх схованок! У мене немає великої гармати, щоб постріляти вас за купами лантухів із бавовною. Виходьте, Ахаб вас привітає! І побачимо, чи змусите ви мене повернути назад. Змусити мене повернути назад? На це ви не здатні; ви скоріше самі збочите з дороги; ось у чому людська велич! Змусити мене повернути назад? Шлях до моєї мети викладений зі сталевих рейок, і по них мчать колеса моєї душі. Я мчу вперед над прірвою, крізь пробиту гірську товщу, під глибінню стрімкої ріки! І на моєму залізному шляху немає ні поворотів, ні перешкод!

Розділ 38

Надвечір

Старбак стоїть, прихилившись спиною до грот-щогли.

— Моя душа пригнічена, підкорена, — ким? Божевільним! Як стерпіти образу? Здоровий глузд мусив відступити в цій сутичці! Він уразив мій розум до самої глибини. Я немовби бачу його неправедну загибель; та я приречений вести його до цієї загибелі. Хочу я цього чи ні, тепер я пов'язаний з ним незбагненним зв'язком; він тягне мене на буксирі, а в мене немає такого ножа, щоб перерізати канат. Страшний він, цей старий! «Хто вищий від мене?» — кричить він; так, він буде запанібрата з усіма, хто вищий від нього; та погляньте, як він тиранить своїх підлеглих! О, як добре я розумію свою жалюгідну роль — скорятися, бунтуючи, і навіть більше — ненавидіти, відчуваючи жаль. Адже в очах у нього я бачу буремні відблиски такої печалі, яка спалила б мою душу дотла. Проте надія ще є. Часу багато, а час творить чудеса. Його ворог-кит плаває по всій земній кулі, як золоті рибки плавають у своїй круглій посудині. І, можливо, рука Господа ще розіб'є на друзки ці богохульні заміри. Я б звеселився душею, якби на ній не лежав свинцевий тягар. Усередині в мене щось застигло, дзиґар серця опустився, а я не маю ключа, щоб завести його знову.

(З бака долинає вибух веселощів.)

О Боже! Пливти з таким збориськом дикунів, що майже не успадкували людських рис від своїх смертних матерів. Покидьки, викинуті з лютої морської безодні! Для них Білий Кит — це грізний ідол. Ач, як казяться! Як вони шаленіють там, на носі, а на кормі все наче вимерло. Мені здається, так і в усьому житті. Стрімкий зубчастий ніс корабля радісно мчить уперед у сяючому просторі — лише для того, щоб тягти за собою похмурого Ахаба, що сидить у себе в каюті на кормі, яка здіймається над його каламутним безживним слідом, а за нею, мов зграя вовків, з гуркотом женуться хвилі! Ні, це тоскне виття мені просто серце крає. Годі вам, ви, гультяї! Ану всі по місцях! О життя! У таку мить,