Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як твої справи? — запитала керівниця СЕПО. — Ще на ногах стоїш?
— Насилу.
— Після цієї розмови я маю намір відпустити тебе додому. Тобі слід виспатися. Нам потрібен аналітик з ясною головою.
— Звучить розумно.
— Знаєш, що казав Еріх Марія Ремарк?
— Що в окопах невесело, чи щось таке.
— Ха, ні! Що докори сумління завжди мучать не тих людей. Тим, хто справді завдає страждань, байдужісінько до всього. А тих, хто бореться за справедливість, гризуть муки совісті. Тобі немає чого соромитися, Ґабрієлло. Ти зробила все, що могла.
— Я в цьому не впевнена. Але все одно дякую.
— Ти чула про Балдерового сина?
— Побіжно, від Раґнара.
— Завтра о десятій ранку комісар Бубланський, інспекторка Мудіґ і професор Чарлз Еделман зустрічаються з хлопчиком у медичному центрі «Одін» на Свеавеґені. Вони спробують умовити його намалювати ще щось.
— Тоді схрещую пальці. Хоч мені й не подобається, що я про це знаю.
— Розслабся, залиш цю параною для мене. Про це знають лише ті, хто триматиме рот на замку.
— Сподіваюсь, ти не помиляєшся.
— Я хочу тобі дещо показати.
— Що саме?
— Фотографії хлопця, який гакнув Балдерову сигналізацію.
— Я їх уже бачила. Навіть детально вивчала.
— Упевнена? — запитала Гелена Крафт, простягаючи збільшену розмиту фотографію зап’ястя.
— І що тут?
— Глянь ще раз. Що ти бачиш?
Ґабрієлла подивилась і побачила дві речі: розкішний годинник, що його вона помітила раніше, і кілька ледь уловних рисок між рукавичкою й курткою, схожих на саморобне тату.
— Який контраст, — здивувалася вона й додала: — Дешеве тату й такий дорогий годинник.
— Ба більше, — сказала Гелена Крафт. — Це «Патек Філіпп» 1951 року, модель 2499, перша серія чи, може, друга.
— І що це значить?
— Це один з найкращих наручних годинників у світі. Такого годинника кілька років тому продали на аукціоні «Крістіс» у Женеві за два мільйони доларів з гаком.
— Жартуєш?
— Ні. І купив його не хтось, а Ян ван дер Ваал — адвокат з «Дакстоун і партнер». Для якогось клієнта.
— «Дакстоун і партнер»? Це те бюро, що представляє «Соліфон»?
— Саме так. Нам, зрозуміла річ, невідомо, чи на кадрах з камери спостереження саме той годинник, який продали в Женеві. І нам не вдалося дізнатися, хто був той клієнт. Але це початок, Ґабрієлло. Тепер ми маємо худорлявого типа, що скидається на наркомана й носить годинник найвищого класу. Це має звузити пошук.
— Бубланський про це знає?
— Це виявив його криміналіст Єркер Голмберґ. Однак мені треба, щоб ти зі своїм аналітичним розумом розкрутила це далі. Іди додому, трохи поспи, а завтра зранку берися до справи.
Чоловік, що йменував себе Яном Голцером, сидів у своїй квартирі на Геґберґсґатані в Гельсінкі неподалік Еспланади та переглядав фотоальбом зі знімками дочки Ольги, якій сьогодні минув двадцять другий рік. Вона вчилася на лікаря в польському Ґданську.
Ольга була висока, темноволоса й енергійна. Усе найкраще в його житті, як він зазвичай казав. Не тільки тому, що це гарно звучало і створювало йому образ відповідального батька. Йому хотілося в це вірити. Але все вже, мабуть, давно було не так. Ольга почала здогадуватися, що він насправді робить.
— Ти захищаєш злих людей? — якось запитала вона, а тоді з маніакальною рішучістю взялася до того, що називала турботою про «слабких та знедолених».
На Янову думку, то було просто лівацьке божевілля, яке анітрохи не відповідало Ольжиному характерові. Він розглядав це лише як спосіб утвердити свою незалежність. Попри розмови про жебраків та хворих, він уважав, що дочка, як і перше, схожа на нього. Колись Ольга була великонадійною бігункою на сто метрів. М’язиста й запальна, на зріст 186 сантиметрів, вона раніше дуже любила дивитися бойовики і слухати його спогади про війну в Чечні. У школі всі знали, що з нею краще не сваритися. Вона давала відсіч, наче справжній боєць. Ольга аж ніяк не була створена для служіння хворим та дегенератам.
Проте вона стверджувала, що хоче працювати на організацію «Лікарі без кордонів» або вирушити в Калькутту, мов якась мати Тереза. Голцер не міг цього терпіти. Світ, на його погляд, належить сильним. Але він любив дочку, хоч що та час від часу заявляла. Завтра вона вперше за півроку приїде на кілька днів додому, і він урочисто заприсягся, що цього разу буде чуйнішим і не просторікуватиме про Сталіна, великих вождів і про все їй ненависне.
Навпаки, він спробує знову зблизитися з нею. Голцер був переконаний, що він їй дуже потрібен, і ні на мить не сумнівався, що вона йому теж. Була восьма година вечора, і Ян пішов на кухню, вичавив сік з трьох апельсинів і налив у склянку горілки «Смирнов». Це вже втретє за день він зробив собі «викрутку». Іноді, закінчивши роботу, він випивав їх по шість-сім штук і сьогодні, можливо, вчинить так само. Голцер почувався втомленим і пригніченим відповідальністю, що лягла на його плечі. Йому конче треба розслабитися. Кілька хвилин він постояв з питвом у руці, мріючи про зовсім інше життя. Але чоловік, що йменував себе Яном Голцером, надто замарився.
Його безтурботність розвіялася, коли на захищений мобільний телефон подзвонив Юрій Богданов. Спочатку Ян сподівався, що Юрій просто хоче виговоритися, звільнитися від хвилювання, яке неминуче находило на нього після кожного завдання. Одначе колега мав до нього цілком конкретну справу, до того ж голос його видавався геть розгубленим.
— Я розмовляв з Т., — сказав він.
Яна охопили змішані почуття — найбільше, мабуть, ревнощі. Чому Кіра зателефонувала Юрієві, а не йому? Хоч Богданов і добував величезні гроші, дістаючи в нагороду розкішні подарунки й чималенькі суми, проте Ян усе ж був переконаний, що Юрі він ближчий. Тим часом Голцерові в душу закралася тривога. Невже щось пішло не так?
— Якісь проблеми? — спитав він.
— Роботу не закінчено.
— Ти де?
— У місті.
— Тоді приходь сюди й поясни, що ти, в біса, маєш на увазі.
— Я замовив столик у «Постресі».
— Я не маю сили на шикарні ресторани. Тягни свій зад сюди.
— Я голодний.
— Я тобі щось підсмажу.
— Звучить непогано. У нас попереду довга ніч.
Янові Голцеру не хотілося ніякої нової довгої ночі. А ще менше йому хотілося казати дочці, що завтра його не буде вдома.
Та вибору він не мав. Ян знав це так само твердо, як те, що дуже любить Ольгу. Проте й Юрі відмовляти не можна.
Вона мала над ним незриму владу, і хоч як Голцер намагався триматись перед нею з достатньою гідністю, йому це ніколи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина у павутинні», після закриття браузера.