Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

лиш шелестить тихий вітерець, але він сильніший за бурю — таке ось враження. Диво перетворення жінки відбувається завдяки дотику двох душ — вже дозрілої і ще затамованої, яка чекає злету, не знаючи про нього. Як майстерно, неповторно описане це перетворення!

І наостанок зворушливий епізод із життя самого Короткевича. 1967 року на читацькій конференції у Бресті він познайомився з викладачкою тамтешнього педінституту Валентиною Нікітіною. Заговорили, і, дізнавшись, що цей чоловік теж письменник, дівчина порадила йому, якщо хоче, щоб його читали, писати такі твори, як «Дике полювання короля Стаха», не знаючи, що його автор перед нею.

— І нема чого посміхатися, — сказала майбутня дружина Короткевича. — Спробуйте так написати…

…Із запізненням дізнаюся: Короткевич закінчив Київський університет імені Т. Шевченка, мав тоді ж неприємності за… «український буржуазний націоналізм» (білорус!) і починав учителювати в Україні. «УБН» допоміг стати Короткевичем для Білорусі?..

Троє у Всесвіті, не рахуючи поезії

Поети бувають різні. Дуже різні. Це така очевидна істина, як те, що Сонце сходить вранці, а заходить ввечері. Останнє теж свого роду поетичний образ, бо ж відомо, що то Земля обертається довкола своєї осі за час, що називається добою. Говорячи про різних поетів, пригадуються слова Поля Валері, котрий писав, що Франсуа Війон був злодієм, а може, й убивцею, П’єр Ронсар добропорядним громадянином, Поль Верлен гірким п’яницею, Гійом Аполлінер теж не цурався абсенту, а всіх їх об’єднує те, що вони були великими французькими поетами.

Поети різні, дуже різні. За манерою творчості, стилем, належністю до модернізму чи традиціоналізму і ще всяких ізмів, використанням засобів образності і т. ін. Бувають належні до бомонду й самітники, безхатьки, фермери, як Фрост, чиновники, як от Тютчев, чи навіть міністри, як Гете. Схильні до містифікацій і суворі реалісти щодо творчості й стилю життя. Але більшість їх у той чи інший спосіб прагне визнання й усіма можливими засобами добивається його. Добивається премій, а нерідко й орденів. Часом поети, вмираючи як творці, продовжують існування в інших іпостасях, імітуючи творчість, як от Тичина. Юний геній Рембо, переконавшись, що, хоч і новатор, але богом в поезії стати не зможе, а на інше він не був згоден, кинув зовсім писати вірші, мандрував, далі торгував, доки не став багачем. І все ж були поети, для котрих головною суттю життя була сама поезія, творчість, пізнання світу саме через поетичні засоби. Добування, пошук істини й сенсу життя. Тут найбільше моє захоплення викликають троє великих поетів, які жили в різний час, у різних країнах і навіть частинах світу, писали тому, що не могли не писати, байдужі до слави й визнання. Хоча за своєю суттю були саме Поетами. Про них і поведемо мову, за часовим принципом їхнього життя і творчості.

Спочатку про дівчинку, котра народилася, виросла й майже безвиїзно жила в маленькому американському містечку. Сім’я була носієм суворих пуританських традицій, за ними виховували й дітей. Праця, молитви, гроші становили суть буття. Дівчинка стала дівчиною й передчувала, як за неї змагатимуться чоловіки, і це її, судячи з листа до ровесниці, неабияк тішило. Одним словом, вона була дитям свого часу, міста й країни, донькою суворих і заможних батьків. Життя, однак, склалося інакше, і значною мірою це був свідомий вибір.

Батько купував їй книги, проте не рекомендував їх читати. Хоч доня страшенно боялася суворого батька, все ж читала. Під впливом американських і європейських філософів, поетів, прозаїків, того, що закохалася в одруженого чоловіка (без відповіді), а головне, що все більше й більше задумувалася над життям, яке її оточувало, і життям взагалі, над його різноманітними проявами і сенсом, почала писати вірші — незвичні для того часу, дуже емоційні й водночас філософські. Для неї все було дивом — політ метелика, спів пташок, схід і захід сонця, місячне сяйво, ба, навіть маленька квітка конюшини, роса на стеблі. І ця дивовижа життя поставала в поезіях. А водночас вона багато міркувала над тим, що є (чи нема) за гранню цього життя, багато думала про смерть й те, що буде після неї, розмовляла з Богом, навіть сперечалася з ним і часом дорікала. Вона ставила йому, собі, іншим запитання, так використовувала слово, що це дало підставу згодом іншому видатному письменникові назвати її найсміливішим поетом ХІХ століття, поряд з яким її ровесники-чоловіки здаються надто прісними, боязкими й нудними.

Двічі вона ризикнула віддати свої творіння до друку. Всього було надруковано сім віршів із майже двох тисяч написаних. На знак протесту проти правок і переробок, доведення її віршів до необхідної стилістичної і смислової «правильності» зовсім перестала друкуватися. У відповідь на слова про потребу для поета публікацій лише посміхалася й відповідала, що для неї це неприродно, що потреба писати повинна бути органічною, необхідною для поета, а інакше — для чого? Якщо її уділ слава, то рано чи пізно вона її отримає. У журналіста й письменника, якого вона називала своїм наставником, вона лише запитувала: чи є в її віршах життя? А якщо є, то все добре, навіщо про інше турбуватися?

У час коли поетеса написала свої найкращі поезії, у великому місті на півночі Африки у грецькій сім’ї народився хлопчик. У цьому місті він прожив усе своє життя. Лише в дитинстві його посилали вчитися до Англії та в молодості разом з матір’ю три роки прожив у столиці Османської імперії, де перебувало чимало греків. Решту життя — у рідному місті, де пішов на «тимчасову» роботу дрібним чиновником (робота ця тривала майже три десятиліття), часом грав на біржі, іноді, щоб підробити, грав на тоталізаторі, ходив до православної церкви, заходив вечорами до кав’ярні. Одним словом, звичайне рутинне буття. Але впродовж усього свого доволі монотонного життя він теж писав вірші. Про те, що його оточувало, про любов, трагедію самотності, потребу для людини почуттів, дисгармонію дійсності, тугу за ідеалом, а найбільше про далеку вже історію античного, елліністичного світу, а ще часів Римської імперії й Візантії, про відомих і не дуже історичних діячів — реальних і вигаданих, про те, чим жили люди, котрих давно вже нема, як міркували, про що мріяли. І все це творило дивну картину минулого й теперішнього, творило філософію неперервного буття, доводило, наскільки важливо знати те, що минуло, робило його мовби ближчим і зримим — часом серйозно й елегійно, часом іронічно й скептично. Розгортався своєрідний поетичний літопис чи хроніка. Усе це поет писав теж мовби лише для себе, тільки іноді друкував свої вірші в тому ж місті, де жив, у вигляді тоненьких брошурок, а то й зовсім листівок.

Коли він писав свої перші вірші, а поетеса за океаном останні, у Російській імперії, у поневоленій її частині, Україні, у священицькій родині з’явився на