Дмитро Білий - Козацький оберіг

латиною, грецькою та руською мовами й розповідав дивні історії, — сумно сказала Ярина й запалила на столі кілька недопалків товстих свічок. — А десь тут має бути скарбниця, — промовила вона й підійшла до полиці з книжками. — Батько, мабуть, передбачав, що колись недобрі люди погрожуватимуть нам, тому надійно заховав Крицю, яку не встиг передати майстру Оресту.

Із цими словами княгиня вийняла одну книгу і протягнула руку до стіни. Вона зробила легкий рух рукою, щось клацнуло, полиця повільно відсунулася, відкриваючи невеличкий отвір-сейф. Ярина обережно вийняла із отвору довгий тяжкий предмет, загорнутий у шкіру. Данько підхопив його й допоміг дівчині покласти важкий згорток на стіл.

— Це і є Криця Карпат, — сказала Ярина, — батько разом з майстром Орестом відлив її в таємних ливарнях, що знаходяться далеко в горах. Батько встиг підготувати Крицю за допомогою стародавніх заклять.

— Скажи, Ярино… — почав казати Данько, але не встиг договорити. Йому здалося, що за його спиною прошелестіло повітря, немовби до кімнати залетів великий кажан. Він озирнувся й застиг на місці. За ними стояла сеньйора Гельда, і її губи на блідому обличчі кривилися у зловісній посмішці.

Глава 8. Песиголовці

Данько розгублено озирався в пошуках порятунку. Гельда ступила один крок до них. Вона холодно промовила, незмигно дивлячись на Ярину:

— Зараз ти поїдеш зі мною, а цей хлопець загине.

Княгиня стрепенулася. На її обличчі спочатку з’явився страх, але вона змогла подолати його. Тепер її очі світилися гнівом:

— Досить, закінчилася твоя влада наді мною! Забирайся звідси геть до свого Луціуса!

Гельда ніколи не бачила такою княгиню. Вона відступила на крок. Ярина обернулася до Данька і сказала:

— Швидше, діставай Крицю!

Данько, не гаючи часу, почав неслухняними пальцями розплутувати мотузки, якими був міцно перев’язаний згорток із Крицею. Упириця кинулася до них, виставивши вперед розчепірені пальці. З її губ вирвалося зміїне шипіння.

Ярина стала перед нею і простягнула руки долонями вперед:

— Заклинаю тебе Святим Хрестом і правдою нашого краю, заклинаю тебе силою води й таємницями землі, заклинаю тебе променями сонця й силою небес, — заговорила дівчина дзвінким голосом, наближаючись до Гельди, — заклинаю тебе правдою мого народу, щезни разом із Тьмою.

У голосі Ярини відчувалася дивна, небачена сила, і сеньйора почала повільно відступати.

Данькові нарешті вдалося розплутати згорток, і він витяг з нього тяжкий крицевий брус. Хлопець підняв його наче меч і став біля Ярини. Гельда відсахнулася від нього і впала на підлогу. У ту ж мить до кімнати вбіг ватаг Василь і двоє опришків.

— Ну що, попалася, нечиста сила! — закричав Василь. — Добре, що ми її коня біля частоколу побачили, та вчасно поспіли, а то хтозна, що вона ще накоїла би.

Опришки міцно зв’язали Гельду цупкими шкіряними ременями.

— Тепер не будеш у нашому лісі всяку нечисть розводити, — похмуро сказав ватаг.

Відьма лежала нерухомо, заплющивши очі. Здавалося, вона не дихала. Раптом її очі широко відкрилися, тіло вигнулося дугою, і сеньйора почала говорити якісь слова. Спочатку тихо, а потім все гучніше й гучніше, аж поки ці звуки не злилися в один несамовитий крик. Слова, що зривалися з її губ, були незрозумілі, але в них відчувалася загроза. Здавалося, чорне вороння розліталося з її рота по всьому маєтку й відлунювалося в лісі. Ремені, якими була вся сповита, затріщали від нелюдської сили, з якою упириця борсалася на підлозі. У її розширених очах палав вогонь пекельної ненависті й потойбічної сили. Несподівано Гельда завмерла. Запала тиша. Усі полегшено зітхнули, але через мить з лісу донеслося довге низьке виття.

Схоже було, що це виє один великий вовк, аж раптом до цього завивання приєдналося ще одне, потім ще одне й через хвилину здалося, що виє ціла вовча зграя. Княгиня, Данько й опришки перезирнулися — щось було в цьому завиванні таке, що охоплювало душу жахом.

— Песиголовці! — вигукнув один з опришків.

— Дивно, раніше вони ніколи не з’являлися зграями, — замислено промовив ватаг Гануляк і швидко наказав: — Гельду замкнути в цій кімнаті. Усім швидко на частокіл! Вам, панно Ярино, краще залишитися на подвір’ї. Хлопці, срібні стріли у всіх є?

Вони вибігли на подвір’я. На небі яскраво сяяв місяць. Виття припинилося, але тиша була зловісною, і Данько ясно відчував небезпеку, що причаїлася між високими деревами навколо будинку.

П’ятеро опришків і Данько підбігли до частоколу і швидко забралися на поміст вздовж стіни. Княгиня Ярина стояла, притиснувшись спиною до вхідних дверей. Вона не хотіла залишатися сам на сам з відьмою, але й песиголовці жахали її не менше.

Опришки насторожено вдивлялися в лісові хащі. Данько, тяжко дихаючи, міцно стискував Крицю Карпат у руках. Раптом зігнута тінь вихопилась з лісу й почала пробиратися через галявину до частоколу. При світлі місяця Данько побачив зігнуту людську постать у якомусь дранті. Мороз пройшов шкірою хлопця, адже ця людина мала велику псячу голову! Потвора застигла на хвилину, принюхуючись до повітря.

Песиголовець мав довгі м’язисті руки та широкі плечі. Коли потвора наблизилася на пару десятків кроків до частоколу, ватаг Гануляк, який вже тримав у руках напнутий лук, вихопився з-за стіни й вистрілив. Дзенькнула тятива, і стріла, зблиснувши срібним наконечником, пронизала груди чудовиська наскрізь. Із пащі потвори вихопилося харчання, песиголовець захитався, зробив крок і впав на землю. У ту ж мить ліс вибухнув пронизливим завиванням, і на галявину вискочило з півтора десятка песиголовців. Одночасно дзенькнули тятиви чотирьох луків, гримнув постріл з мушкету. Троє песиголовців нерухомо впали на землю, ще двоє закрутилися із завиваннями на землі. Але решта вже добігла до частоколу й почала видиратися на стіну, чіпляючись за деревину великими міцними кігтями. Опришок, який тримав у руках мушкет, тицьнув прикладом псячу голову, що з’явилася над стіною. Знизу чулося оскаженіле гарчання.

— До будинку! — скомандував ватаг, і опришки стрімголов зіскочили з частоколу і підбігли до міцних дубових дверей. Данько трохи загаявся й побачив волохаті товсті пальці з кігтями, які вчепилися у край стіни. Хлопець завмер, і через мить прямо перед ним виринула величезна собача голова з вишкіреною пащею. Данько закричав і махнув Крицею. Тяжкий брус просвистів над головою песиголовця, той відпустив частокіл і покотився вниз.

Данько зістрибнув зі стіни й побіг до будинку. Через частокіл вже перестрибували песиголовці. Опришки встигли поцілити ще кількох і вихопили свої топірці, приготувавшись до рукопашного бою.

— Усередину! — закричав ватаг.

Вони заскочили будинок і зачинили на засув тяжкі двері. Ледь встигли опришки покласти дубовий засув у залізні пази, як ззовні почулися гучні удари, від яких міцні двері затрусилися.