Чарльз Мартін - Гора між нами

— Слухайте, якщо зараз мені ніхто нічого не пояснить, тут буде катастрофа, — мовила ти.

Стів простягнув тобі рушника, а сам поглянув на медсестру. Вона негайно вийшла з кімнати. Я допоміг тобі витерти гель зі шкіри та сісти.

— Стан розриву погіршився. Дуже сильно. — Стів важко сперся на стіну, опустивши очі на свої руки. — Але це ще не означає, що у вас більше не може бути дітей, Рейчел. Це просто аномалія, таке буває. Ви абсолютно здорова, у вас іще будуть діти.

Ти подивилася на мене — вочевидь, нічого не второпавши.

— Люба, вагітність висить на волосинці, можна сказати, — спробував перекласти я.

— То з малюками все в нормі? — поглянула ти на Стіва.

— На цей момент — так.

— Вони отримують усі потрібні речовини?

— Так, але…

Ти підняла долоню.

— Але з ними все нормально. Зараз. Правильно?

— Так, але…

— Але що? Про що тут навзагал може йти мова? Я буду і далі лежати в ліжку. Можна навіть перевезти мене сюди. Я робитиму все, що треба. Що завгодно.

— Рейчел, якщо плацента відірветься остаточно…

— Вона не відірвалася, — вперто похитала ти головою.

— Рейчел… Навіть якби ви зараз лежали на операційному столі, а я стояв у хірургічних рукавичках поруч, дуже сумніваюся, що я би встиг урятувати вас, якщо плацента відірветься. Кровотеча буде шалена. Ваше життя в небезпеці. Я маю забрати дітей.

— Куди це ви їх заберете? — поглянула ти на нього так, наче він з’їхав із глузду.

— Ви мене розумієте.

— Ні, нічого такого ніхто не робитиме!

— Якщо ми цього не зробимо… Ніхто не виживе.

— Які в нас шанси? Кажіть. У відсотках.

— Якщо ми просто зараз кладемо вас на операцію, шанси дуже добрі. Якщо ж ні — з кожною хвилиною вони катастрофічно зменшуються.

— Кажіть «якщо ні».

— Зрозумійте, навіть якщо ми постійно вас перевірятимемо, то все одно не дізнаємося про це, аж поки не стане надто пізно. Це призведе до швидкої кровотечі і…

— Одначе ми можемо, приміром, покласти мене в ліжко принаймні на чотири тижні, а потім зробити кесарів розтин і відправити нас додому? Двох малюків та двох украй стомлених батьків?

— Так, якщо ви залишатиметеся в ліжку протягом чотирьох тижнів, є певна ймовірність. Але така сама ймовірність зірвати джек-пот у Вегасі. Зрозумійте, ви наче ходите з капсулою ціаніду у шлунку: щойно вона відкриється, надії немає.

— Мої діти — не ціанід.

— Рейчел…

— То що, у нас є шанси?

— Теоретично є, але…

— Я вже бачила їхні обличчя, — ти тицьнула пальцем у монітор. — Ви ж самі показали мені їх! З усіма оцими вашими супер-три-де-технологіями!

— Рейчел, це нерозумно.

— Я не збираюся дивитися на ці обличчя решту свого життя, щойно заплющу очі. Я не хочу постійно думати про те, що було б, якби ви не «забрали» їх. Що було б, якби ми не погодилися на ваші скажені заходи безпеки.

Стів мовчки подивився на мене та знизав плечима:

— Рейчел, наразі це просто купка клітин.

Схопивши його руку, ти притисла її до свого живота:

— Стіве, знайомтеся: це Майкл і Ханна. Вони раді вас бачити. Ханна чудово грає на піаніно — може, вона майбутній Моцарт. А Майкл має величезні здібності до математики й бігає достоту як його татко. Він збирається знайти ліки від раку.

Стів змучено похитав головою. Ваша розмова зайшла в глухий кут, а я — я був не надто вже й корисний.

— Скільки в нас часу? На те, щоб ухвалити рішення? Зараз, на емоціях, важко щось вирішувати, — втрутився я.

Лікар стенув плечима.

— Думаю, я міг би відтермінувати до завтрашнього ранку. У вас ще будуть діти. Такого більше не станеться. Це випадковість. Ви одразу зможете пробувати завагітніти.

Ти охопила руками живіт.

— Стіве, то не випадковість. Ми хотіли цих дітей.

Додому ми їхали в цілковитій тиші. Ти тримала руки на животі. Я припаркував машину та сів поруч із тобою на веранді. Вітер бавився із твоїм волоссям.

— Люба, ходімо, я допоможу тобі лягти, — заговорив я першим.

Ти кивнула, і я відніс тебе нагору, влаштував у подушках та сів поруч. Запала гнітюча тиша. За вікном океан збирався вибухнути штормом.

— Рейчел, слухай, шанси в тебе мізерні.

— Наскільки?

— Я сказав би, менше від десяти відсотків.

— А Стів що каже?

— Ще менше.

— А сімдесят п’ять років тому нікому й не випадало приймати таких рішень. Вони просто не знали всього цього.

— Так, але за вікном не тридцяті. І завдяки сучасній медицині в нас є вибір.

— Бене, ми вже зробили свій вибір. Тієї ночі, п’ять місяців тому. Ми вже ризикнули тоді — ризикнемо і зараз.

Я прикусив губу, а ти взяла мою долоню та поклала на живіт.

— Бене, я бачу їхні обличчя. У Майкла твої очі, а в Ханни — мій ніс. Я відчуваю, як вони пахнуть, я бачу, як вони усміхаються, я бачу кожну лінію на їхніх долоньках. Вони — частка мене. Частка нас.

— Це егоїзм.

— Шкода, що ти так думаєш.

— Десять відсотків