Чарльз Мартін - Гора між нами

— Що там таке? — обернулася до мене Ешлі.

— Твоя карета, принцесо.

— І що, там на іншому боці є і крилатий кінь?

— Ой, як смішно.

Я зняв свою систему пасків із саморобних саней та причепив її до нових. Думаю, за допомогою спальників і вовняних ковдр я зможу влаштувати Ешлі набагато зручніше.

— Далі ти їхатимеш ось у цьому.

— Мені що, доведеться весь час роздивлятися твій зад?

— Принаймні те, що від нього лишилося.

— Правду кажуть: коли ти не перший собака в запрягу, вид завжди той самий.

Добре, що вона знов жартує.

Після обіду ми знов засіли за «Монополію». Точніше, Ешлі й далі висотувала з мене останні грошенята, а я нічого не міг із цим вдіяти.

— Гаплик тобі, злидню! — попередила вона, кидаючи кості. Випало вісім — і вона враз перескочила через усю мою мізерну власність.

— Тобі ніхто не казав, що ти аж занадто азартна?

— Ні, а чого б це? — Ешлі поглянула на мене із щирим тріумфом в очах.

Під вечір мені довелося закласти все, що мав, і лишилося тільки сподіватися, що я встигну ще раз пройти через стартову клітинку та отримати двісті баксів, перш ніж Ешлі — тобто банк — зніме з мене останню сорочку. Сподівання були марні. Мені випало йти на найдорожчу з її ділянок, і вона хвилин із десять реготала, наче гієна.

За годину до заходу сонця я вмостив пазл їй на коліна, взувся та попередив:

— Незабаром повернуся.

У нових снігоступах я пішов на кряж шукати щось їстівне. І досі падав сніг, але вже не дуже густий. Панувала цілковита тиша — така, від якої навіть глохнеш.

Це ж треба, як змінилося моє життя… Немає ні телефонів, ані е-мейлів, ані інтеркому в лікарні, по якому мене кудись викликають. Немає новин, немає радіо. Ніяких звуків, окрім потріскування дров, голосу Ешлі та цокотіння кігтів Наполеона об бетонну підлогу. І один із цих звуків подобався мені дедалі більше…

Я пройшов десь милю — хвилин тридцять за годинником, — та натрапив на рівчак, переритий слідами. Причаївшись під осикою, почав чекати. Чекати довелося недовго: рівчаком промчала лисиця. Однак бігла вона так швидко, що я не встиг і тятиву напнути. Згодом з’явилася лань, але враз відчула мій запах і втекла зі швидкістю світла. Тут я збагнув, що влаштувався невдало — вітер дув з-за спини і виказував мене. Ну або, може, від мене так пахло милом, що усі обходили мене за милю. Полювати легко тільки в кіно… Оскільки вже було майже темно, змінювати своє розташування пізно, тому я вирішив посидіти ще хвилин п’ять, перш ніж піти додому. Раптом у рівчак скочив кролик. За кілька стрибків він був уже на іншому боці. Ось він спинився, відчувши у повітрі мій запах, але я вже випустив стрілу. Я влучив — пощастило. Кролику — не дуже.

Останні сонячні промені відбивалися від снігу, тож повертатися додому по своїх слідах було неважко. Наполеон знов кудись зник, а Ешлі спала в кріслі з пазлом на колінах. Я закип’ятив води та зробив чаю — востаннє, бо з тих чайних пакетиків, що ми тут знайшли, більше нічого не вдасться заварити. Кролик вже смажився в каміні. Ешлі невдовзі прокинулася — м’ясо навіть не встигло підгоріти, і ми сіли вечеряти, повільно пережовуючи кожен шматочок. М’яса ледь би стало й на одного, про нас двох і казати нічого. Наполеон скоро повернувся. Я спіймав себе на думці, що цей собака мені подобається. І він непогано дбав про себе сам — судячи з того, як вдоволено облизувався і як помітно покруглішав його живіт. Як завжди, пес нарізав кілька кіл на своєму улюбленому місці на матраці, потім влігся на спину, задерши лапи вгору. Я присів поруч та почухав йому животик, і одна його лапа почала кумедно смикатися.

— Ну хоч він трохи погладшає, — зауважила Ешлі. — Бо я вже почала переживати за його голі кістки.

Я нахилився, і з моєї кишені на грудях випав диктофон.

— І що, батарейки й досі працюють? — кивнула вона на маленький прилад.

— Я в аеропорту купив цілу купу — випадково.

— Здається, що той аеропорт був десь у минулому житті.

— І не кажи.

— А батарейки підходять до тих твоїх трусів?

— Дуже смішно.

— І що ж ти їй розповідаєш?

Я не відповів.

— Що, це щось дуже особисте?

— Та ні…

— Що ж тоді?

— Я… я розповідаю, у якій паскудній ситуації ми опинилися.

— Хочеш сказати, що тобі не подобається зі мною подорожувати?

— Загалом ти чудовий напарник для будь-яких пригод. От якби ще тільки не тягти тебе через півкраїни.

Вона розсміялася.

— Викрутився! А чого ти не скажеш їй, що сумуєш за нею?

Судячи з дивного яскравого світла з вікна, на небо зійшов місяць. На підлогу впали чудернацькі тіні.

— Казав.

— Думаю, ти не казав їй усього, що б хотів.

Я покрутив диктофон у руках.

— Я чимало всього наговорив. Може, твоя черга? Скажи, ти сумуєш за Вінсом? Чого тобі бракує?

— Ну добре. Дай подумати. Так… Мені бракує його кавоварки… Я сумую за тим, як пахне в салоні його «Мерседеса»… Сумую за аскетичністю його парубоцького лігва у пентхаусі — бачив би ти, який там вид з балкона! Звідти навіть вогні стадіону ввечері видно, коли йде гра. Ох, що завгодно віддала б за один з тих хот-догів, що продають на стадіоні. Або навіть за брецель![46] Що ще? Не вистачає його сміху… а ще я сумую за тим, як він на мене дивиться, і за його постійними дзвінками — навіть коли він заклопотаний.

— Ти наче голодна?

— Ані крапельки, що ти!

Ешлі незабаром заснула, а я ще довго лежав і думав. Чомусь вона майже нічого не розповіла мені про Вінса.

Розділ тридцять сьомий

Минув місяць, і ти вже була готова на стіни дертися. Рахувала хвилини до чергового ультразвукового обстеження. Ми приїхали в лікарню, і в кабінеті УЗД на нас вже чекав Стів. Медсестра почала водити приладом по твоєму животу, Стів уважно роздивлявся щось на екрані. Раптом вона спинилася та кинула на нього важкий погляд.