Чарльз Мартін - Гора між нами

Чи ні?

Технік, що робила діагностування, раптом спинилася, потім провела по животу приладом ще раз і мовила:

— Зачекайте хвилиночку, я зараз повернуся.

За півтори хвилини кабінет вже міряв кроками твій лікар Стів, намагаючись приховати своє хвилювання. Він знову і знову роздивлявся зображення на екрані, потім кивав та плескав тебе по нозі.

— Шейлі треба ще дещо оглянути. А потім, будь ласка, зайдіть до мене в кабінет.

— Стів, я ж бачу. Кажи, що таке?

Він не хотів відповідати — мені це зовсім не подобалося.

— Швидше за все, нічого страшного. Нехай Шейла усе перевірить, добре?

Я сам казав би так само, якби не міг дібрати слів, щоб повідомити лихі новини. Запала тиша, у якій гучно калатали два потужні сердечка. Охопивши руками живіт, ти поглянула на мене:

— Бене, що він каже?

Я труснув головою та вийшов за Стівом у коридор.

— Слухай, дочекаймося тестів. Треба переконатися. Приходьте до мене в кабінет, як закінчите тут.

Мені вже й не треба було нічого казати — я все зрозумів.

Ми зайшли до Стіва та сіли на стільці. На нього боляче було дивитися. Він встав, походив, узяв інший стілець і сів коло нас.

— Рейчел… Бене… — Стів не знав, на кого краще дивитися. На чолі виступили краплини поту. — У вас… часткове відшарування.

— Що це означає? — Ти поглянула на мене.

Лікар говорив до мене:

— Це означає, що плацента частково відірвалася від стінки матки.

— І? — Ти закинула ногу на ногу.

— І це… Мені доводилося бачити й більші розриви, але у вас теж чималенький.

— І що ж ви скажете?

— Постільний режим. Повний.

— Цього я й боялася. — Ти схрестила руки на грудях.

— Тут потрібен час. Якщо процес вповільниться чи зовсім зупиниться, усе буде гаразд. Немає причин для паніки.

Ми поїхали додому. Ти поклала руку мені на плече.

— Лікарю, скажи мені, що все це значить насправді?

— Це означає те, що тобі треба захопитися вишиванням і знайти приблизно сотню фільмів, які ти ще не бачила. А ще з десяток цікавих тобі книжок.

— Ми це подолаємо?

— Так, якщо ситуація не погіршиться.

— А якщо погіршиться?

— Наразі нічого не погіршилося, тож подумаймо про це потім.

— Але ж…

— Люба, проблеми треба розв’язувати по одній, добре?

Розділ тридцять шостий

Сонячне світло пробиралося крізь гілки та підсвічувало сніг. Я йшов по хребту, повсякчас спотикаючись. Сніг і досі валив щільною завісою. Гадаю, вже нападало з метр свіжого снігу, тому йти було вкрай тяжко. Без снігоступів і мови не могло б бути про якісь пересування. Хоч наразі сніг був пухкий та сухий, він стане нездоланною перепоною, щойно трохи потеплішає.

Я йшов десь протягом години, але так нічого й не побачив. Дорогою назад я спустився вниз та рушив між деревами. Наближаючись до нашої головної будівлі, я раптом помітив восьмий будиночок, якого раніше не бачив. Він був менший — очевидно, якийсь сарай абощо. Узагалі спочатку я спостеріг лише димар, що стирчав з-під снігу — решту надійно приховала біла ковдра. Я походив навколо димаря, намагаючись вгадати, з якого боку тут двері, а потім почав копати. Не пощастило — глуха стіна. Обійшовши будівлю, я знов почав відкидати сніг. Дверей тут теж не було, але я знайшов вікно. Спробував його підняти, однак воно не піддалося, тому я просто розбив шибку, вибрав гострі шматочки та заліз усередину.

Це і справді був сарай. Тут зберігалися старі сідла, трензелі та стремена, рибальські котушки без ліски, різноманітний інструмент, молотки, викрутки та терпуги, іржавий ніж і кілька банок зі старими цвяхами. Було також горно з ковадлом — мабуть, тут коваль міг би підкувати коня. Очевидно, це була майстерня табору. На стіні висіли кілька старих шин — може, від квадроцикла. Якщо сюди й на квадроциклах заїжджали, то, значить, ми десь на самому кордоні парку Ешлі. А отже, шлях зовсім поруч. Ближче, ніж я думав.

Понад усе мені хотілося зрадіти таким новинам та дозволити собі сподіватися на краще. Утім, якщо я зрадію, то Ешлі побачить це на моєму обличчі й теж плекатиме надії. А вони можуть і не справдитися… Марні надії — це ще гірше за брак будь-яких сподівань.

Я далі оглядав сарай. Наявність тут квадроциклів усе одно не пояснює, як усе це тут опинилося. Чим же привозили сюди всі матеріали й речі? Увесь посуд та їжу? Раптом я підвів голову. На кроквах просто у мене над головою висіли шість чи вісім пластикових саней — такі чіпляють до снігоходів, коней та квадроциклів. Вони мали різні розміри. Я витяг ті, що були трохи більш ніж два метри завдовжки та досить широкі, щоб у них можна було покласти людину. Дно саней мало полозки — їх буде легко тягти по снігу. А важили вони кілограмів сім, не більше.

Я боком витяг їх крізь вікно та вже почав вилазити сам, аж раптом побачив їх: на інших санях лежали кілька пар снігоступів. А я ледь не проґавив їх! Моє серцебиття шалено прискорилося. Якщо тут є снігоступи — значить, хтось сюди в них прийшов! А отже, я зможу звідси… Господи! Їх було чотири пари. Звісно, вони не нові й ремінці на них вже задубіли, але рами міцні та майже нічого не важать. Узувши їх, я