Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

не просто падали мертві з дахів, вони замерзали просто в леті. Навіть галки і ворони трималися неподалік людських осель, щоб і їм припала дещиця тепла. Найпершого ж дня з дахів — великі та міцні — звисали бурульки. А вікна виглядали, наче грубі кристали.

Ох, як же самотньо було айхмістрові Айбеншютцу! Той і овий знав його: скажімо, вахтмістр Слама, і купець Балабан, і присадкуватий Каптурак. Але що всі вони значили! В його велетенській самотності ті декілька людей, яких він знав, здавалися йому загубленими посеред крижаної пустелі комашками. Він був дуже нещасний, наш айхмістр Айбеншютц. Та він уже й не шукав людського товариства. Він уже почувався мало не добре посеред своєї пустелі. Тепер він знову мешкав у корчмі. Мешкав знову поблизу Евфемії. Так, він уставав дуже рано, аби побачити, як вона надходить. Вона приходила раніше від Самешкіна. Він вставав щойно за годину. Він був лагідний і лінивий, дуже лінивий. Він не любив раннього вставання, ба він ненавидів ранки. До речі, люди, що купували печені каштани, приходили щойно пополудні. І що було Самешкіну робити вранці-рано? Ну не любив він ранніх ранків, та й годі.

І все ж Айбеншютц і на нього чекав із нетерпінням. На Айбеншютца добре впливало перебування поблизу Самешкіна. Він навіть почав любити Самешкіна. Бо ж хай там як, але Самешкін носив у собі щось від солодкого-пресолодкого Евфеміїного тепла. А зима ж була така холодна! І він, айхмістр Айбеншютц, був такий самотній! Він, айхмістр Айбеншютц, котрий іноді приступав до великих, закіптюжених воріт корчми і ставав поряд із Самешкіним, продавцем печених каштанів, попри становище і посаду, він був такий самотній. Приходили різні люди купувати каштани, сирі та печені, і часом айхмістр Айбеншютц навіть заступав Самешкіна в його занятті, коли той десь відходив. Із часом Самешкін йому вельми навіть полюбився. Він і сам не розумів до пуття, чому, але Самешкін йому просто полюбився.

Із часом він полюбив його, як люблять брата.

XXIX

Усе йшло добре або більш-менш добре аж до того дня, коли сталося неймовірне. А було так, ніби зима раптом перестала бути зимою. Просто вирішила перестати бути зимою. Із жахом слухали мешканці повіту, як стріляє лід на Струм'янці, мало не тиждень по Різдві. Якщо вірити старому переказові, що кружляв у цій місцевості, то ця стрілянина віщувала велике лихо на наступне літо. Всі були дуже налякані й ходили зі спантеличеними обличчями.

І що ж, вони мали рацію. Старий переказ мав рацію. Бо кілька днів по ламанні льоду в місті залютувала страхітлива пошесть, пошесть, що зазвичай з'являється лише влітку: холера.

Все довкола топилося, можна було подумати, що настала весна. Ночами йшов дощ. Він ішов тихо і рівномірно, це виглядало як небесне милосердя, але це було псевдомилосердя. Люди вмирали одне за одним з небаченою швидкістю, не прохворівши й трьох днів. Лікарі казали, що це холера, та люди в цій місцевості твердили: чума. Та, зрештою, все одно, що це була за хвороба. В кожному разі, люди вмирали.

Коли вмирання виявилося безконечним, губерніяльна управа почала присилати в Золотогродський повіт багато лікарів і ліків.

Та було немало таких, які стверджували, буцімто лікарі та ліки щонайвище шкодять, а розпорядження губерніяльної управи ще гірші від чуми. Найкращим засобом зберегти своє життя, — казали вони, — є алкоголь. Тож почалося величезне пияцтво. Навіть багато хто, кого там зроду не бачено, приїздили тепер у Шваби до прикордонної корчми.

Айхмістр Айбеншютц теж почав непомірно пити. І то не так зі страху перед хворобою чи смертю, а тому, що загальний потяг до пиття якнайбільше йому пасував (може, “відповідав”?). Йому анітрохи не залежало на тому, щоб уникнути великої пошести, — радше власного страждання. Так, можна сказати, що він просто-таки вітав цю пошесть. Бо вона давала йому нагоду злагіднити власний біль, а йому здавалося, що він такий велетенський, якою не годна бути жодна пошесть. Власне кажучи, він прагнув смерти. Уявлення про те, що він може стати однією з численних жертв холери, справляло йому неабияку приємність, ба він навіть із ним зріднився. Та як очікувати смерть, не знаючи, чи справді вона прийде, якщо не глушити себе горілкою?

Отож айхмістр Айбеншютц пив.

Усі, хто ще залишався живий, віддавалися самогонові, уже не кажучи про дезертирів. Трьох Ядловкерових позичкарів уже забрала холера, залишався тільки присадкуватий Каптурак, цей небажаний Каптурак. Він теж пив, його жовте, зморшкувате лице не рожевіло, ніщо його не брало, ні бацили, ні спирт.

Умирали, щоправда, не всі, але багато лежали хворі.

У прикордонному шинку грали лише айхмістр, жандарм Слама, пройдисвіт Каптурак і продавець каштанів Самешкін. Та й узагалі, його ледве чи можна було тепер назвати продавцем каштанів. Бо ж він уже майже не продавав каштанів. Та й як було продавати каштани в місцевості, де панувала холера? І то яка холера!

Люди мерли як мухи. Але то так лише мовиться, бо насправді більшість мух помирають помаліше, ніж люди. Минало три або й вісім днів, — залежить, і люди синіли. Язики звисали з розтулених ротів. Вони встигали ще кілька разів удихнути — і по всьому. І що давали лікарі й ліки, що їх присилали з губерніяльної управи? Одного дня з військової управи надійшов наказ: Тридцять п'ятий полк повинен негайно вийти зі Золотогродського повіту, отож жаху лише побільшало. Досі бідолахи вважали, що смерть, так би мовити, випадково пройшла крізь їхні доми і хати. Зате тепер, коли вже перевели ґарнізон, державним рішенням було підтверджено, що «чума», як вони її називали, — явище тривале. Зима ніяк не хотіла починатися знову. Люди прагнули морозу, якого зазвичай так боялися. А морозу все не було, не було і снігу, щонайбільше іноді йшов град, але здебільшого все ж дощ. А смерть усе ходила і ходила, і косила, і душила.

Одного дня сталося щось геть уже дивне. Кілька годин поспіль ішов червоний дощ, кривавий дощ, казали люди. Це був такий червонястий, дуже дрібненький пісок. Кількасантиметровою товщею лежав він у завулках і спадав із дахів. Це було так, ніби дахи кривавлять.

От тоді люди ще більше нажахалися, ніж тоді, при передислокації ґарнізону. І хоча губерніяльна управа послала до Золотогродського повіту ще одну комісію, і хоча ці вчені панове й витлумачували людям у громадському покої, що кривавий дощ — то всього-на-всього такий червоний пісок, занесений сюди здалека, аж ген із пустелі, в особливий, але відомий науці спосіб,