Ірина Заблоцька - Еліксир помсти, Ірина Заблоцька

Глава 45. Затишшя Перед Бурею та Нові Відкриття

Медовий місяць в Італії був для Олени та Владислава не просто відпочинком, а справжнім зціленням. Тихі вечори на узбережжі, наповнені шепотом хвиль та ароматом цитрусових, дозволили їм повністю зануритися одне в одного. Вони говорили про все – про минуле, яке поволі відступало, про мрії, що тільки починали набувати форми, про майбутнє, яке вони тепер будували разом. Саме в цьому затишші, серед безтурботності італійських краєвидів, Олена відчула останні відголоски болю, що залишали її душу. Вона нарешті дозволила собі бути просто щасливою, без страху і без тягаря відповідальності за минуле.

На одній із прогулянок, коли сонце вже ховалося за обрієм, заливаючи небо багряно-золотим світлом, Олена зупинилася, дивлячись на безкрайнє море. Владислав підійшов до неї ззаду, обійняв, і вона притулилася до нього.

"Я пам'ятаю, як мені було страшно жити під чужим ім'ям, постійно озираючись," – тихо почала вона, її голос був спокійним, але з нотками ледь відчутного смутку. – "Як я боялася, що Ірина знайде мене. Цей страх був моєю постійною тінню. Він переслідував мене у снах, у кожному незнайомому погляді."

Владислав ніжно погладив її по волоссю. "Я знаю, рідна. Я бачив, як ти боролася. Ти була неймовірно сильною, незважаючи на все."

"Але тепер... тепер його майже немає," – вона повернулася до нього, її очі були ясними і повними світла. – "Ти, моя родина, наша любов – це все розвіяло темряву. Я відчуваю себе вільною, Владиславе. Справді вільною. Це так дивно – відчувати легкість там, де раніше був лише біль."

Він схилився і поцілував її. "Ти заслужила цю легкість, Олено. І я завжди буду поруч, щоб ніхто і ніщо більше не затьмарило твоє світло."

Кожної ночі вони ділилися спогадами, сміялися, планували майбутнє. Владислав розповів їй про свої мрії створити благодійний фонд для підтримки молодих талантів, які не мають можливості розвиватися. Олена, зі свого боку, поділилася своїми ідеями щодо розвитку сімейного бізнесу, розширення виробництва екологічно чистих продуктів та інвестування в соціальні проєкти. Вони відчували, що їхні долі переплетені не лише коханням, а й спільними цінностями та бажанням робити світ кращим.

Повернувшись додому, до Києва, Олена одразу ж занурилася у ділові справи. Радість медового місяця поступово поступалася місцем робочій рутині, але її внутрішня сила та впевненість лише зміцнилися.

Відповідь на позов проти Станіслава Мельника не змусила себе чекати. Як і передбачав пан Григоренко, сторона захисту повністю заперечувала будь-яку причетність Станіслава до злочинів його покійного батька, Аркадія Мельника. У листі адвокати Мельника називали позов "безпідставним та наклепницьким", погрожуючи зустрічним позовом за нанесення шкоди репутації.

"Вони очікувано грають жорстко," – сказав пан Григоренко на зустрічі з Оленою та Артемом. – "Їхня тактика – залякати нас, щоб ми відступили. Але ми маємо сильні докази мотиву Аркадія Мельника та фінансових операцій, які свідчать про те, що він замовив ваше викрадення. А тепер нам потрібно пов'язати це зі Станіславом."

Олена відчула прилив гніву, але не дозволила йому засліпити себе. "Я не відступлю. Вони можуть погрожувати чим завгодно, але я не дозволю їм знову перемогти. Моє дитинство було вкрадене, і за це повинна бути відповідальність."

Артем, який весь цей час продовжував власне розслідування через своїх детективів, раптом підняв руку. "У мене є дещо, що може допомогти. Ми знайшли старого бухгалтера, який працював на Аркадія Мельника у той період. Він звільнився незадовго після вашого викрадення, посилаючись на "незрозумілі обставини". Можливо, він щось знає про ті "тіньові" операції і про те, наскільки Станіслав був у курсі справ батька."

Олена відчула прилив надії. "Це може бути ключ. Знайдіть його, Артеме. Нам потрібно з ним поговорити."

Тим часом, життя за ґратами продовжувало руйнувати душі Ірини та Олександра, додаючи нових, ще більш гірких відтінків до їхнього відчаю.

Ірина все більше занурювалася у власний світ ілюзій. Її психічний стан погіршувався, що вимагало посиленого спостереження. Вона почала розмовляти сама з собою, її мова ставала все більш заплутаною, вона переходила від звинувачень до раптового плачу, а потім до агресії. Медичний персонал тюремної лікарні готував документи для її примусового переведення до спеціалізованої психіатричної клініки. Навіть найстійкіші тюремники відчували від неї лише жалість, бачачи, як горда і засліплена ненавистю жінка перетворюється на змарнілу тінь. Її минуле життя, сповнене розкоші та влади, тепер здавалося їй далеким і нереальним сном, а нинішня реальність – нескінченним кошмаром.

Олександр намагався знайти сенс у своєму новому існуванні, але це було важко. Він почав читати книги з психології та філософії, намагаючись зрозуміти, що призвело його до такого падіння. Його амбіції, які колись були двигуном його життя, тепер здавалися йому порожніми та марними. Він усвідомив, наскільки сильною була любов Тетяни, як багато вона для нього зробила, і як він зрадив її, захопившись Іриною та її обіцянками швидкої наживи. Він відчував глибоке, пекуче каяття. Одного разу він отримав лист від свого давнього партнера, який повідомив, що його колишні компанії були повністю ліквідовані, а його ім'я стало синонімом банкрутства та зради. Це був останній удар по його самооцінці, що остаточно зламав його. Він втратив не лише свободу, а й будь-яку надію на відновлення, на повернення до того, ким він був.

Для Олени та Владислава ці відлуння минулого були лише тимчасовими перешкодами на їхньому шляху. Вони знали, що попереду ще багато випробувань, але їхнє кохання було тим фундаментом, який витримає будь-яку бурю. Олена з головою занурилася у нові бізнес-проєкти, використовуючи свій досвід "Вероніки" та нові знання, отримані від батьків. Вона прагнула не лише розвинути компанію, а й залишити свій позитивний слід у світі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍