Галіція Мідвест - Несподівані перетворення. , Галіція Мідвест

– Аааааа! – спросоння закричала Либерті, нажахана виглядом власних ніг.

Тим часом оркестр народних інструментів взяв перші акорди пісні «Засвіт встали козаченьки»: переливчасто забриніли цимбали, бадьору мелодію підхопила колісна ліра, а гурт енергійних барабанщиків додав бадьорого ритму.

– Тільки не зараз! – очманіло вигукнув Ругару, витріщившись на перелякану Либерті, яка не відводила погляду від своїх волохатих кінцівок. У паніці дівчина хутко схопилася на ноги і з усіх сил кинулася навпростець зі свого сховку, не розбираючи шляху. Розгублений вовкулака побіг за нею, благально вигукуючи:

– Либ, Либ, зупинися! Я все поясню, стій!

Либерті перетворювала на друзки усі унікальні музейні експонати на своєму шляху. В секунду вона опинилася перед важкими металевими дверима пожежного виходу і рвучко їх відчинила, мало не знявши з завіс. Дівчина гадки не мала, що з нею відбувається, але відчувала прилив неймовірної сили. Їй здавалося, що в неї виросли велетенські крила за спиною. Вона наче не вміщалася у власному тілі. Ці відчуття були страшенно некомфортними, викликали в неї паніку і плутали думки. Дівчина рухалася дуже швидко, наче намагалася подолати несподівані перетворення у своєму тілі, яке ставало нестерпно тісним для неї.

Вовкулака втратив дівчину з поля зору. Він захекано всівся на сходи, не розуміючи, як саме себе поводитиме його подруга.

Тим часом Либерті вже здолала усі сходи і, зробивши останній ривок, вилетіла разом із масивними дверима на вулицю, зрозумівши, що вона висить у повітрі.

Всевимірно і безмежно відоме тріо «Водяничів» – дві довгокосі русалки і один бородатий водяник, натхненно виспівували останній куплет славнозвісної пісні Землі Предків. Коли стихли бурхливі овації, ексцентричний ведучий з високою зачіскою з кольорових водоростей запросив на сцену, що була розташована перед Единбурзьким замком, відому меценатку, спонсорку музичного фестивалю і власницю фармацевтичної компанії «Чорнобривці», Меріголд Макчур. На сцену вийшла висока струнка жінка, вбрана у яскраво-помаранчеву сукню, яка наче струменіла навколо її фігури живим полумʼям. Її чорне волосся прикрашали дивні червоні квіти з краплями роси на шпилястих пелюстках.

Трибуни вчергове вибухнули гучними аплодисментами відвідувачів фестивалю.

– Моє вітання,  шановні леді та джентльмени, – пролунав мелодійний голос Меріголд.

Не встигла вона закінчити привітальну фразу, коли раптово запанувала зловісна тиша.

«Думали захопити мене зненацька», – зловтішно подумала про себе жінка, вдаваючи безпорадність та розгубленість. Вона злякано озиралася навколо. Повітря стало важким, з нотками запаху плісняви та болота. Зникла сцена з оркестром, миттєво щезли учасники та гості фестивалю, і усе навколо поглинув густий морок. Меріголд завмерла на місці, помітивши у темряві ворожі тіні.

– Здравствуйтє, госпожа Макчур, – перед жінкою, наче чорт з табакєрки, зʼявився контрабандист-злидень Козлофф. Довготелеса бліда потвора, що переливалася усіма відтінками брудно-зеленого кольору, шкірила свої гнилі зуби в посмішці, дихаючи смородом гною просто в обличчя жінки. Та гидливо скривилася і зверхньо подивилася на Козлоффа, піднімаючи праву руку догори. – Іш ти, какая шустрая хохлушка! – огидно захихотів злидень.

За його спиною у холодному мороці відлунням прокотився завпопадливий регіт сотень дрібних злиднів. Вони поволі наближалися до жінки, намагаючись оточити її. Двоє з них боягузливо вискочили з пітьми і миттєво вчепили на запʼястя жінки міцні кайданки. Меріголд не пручалася і з викликом подивилася на Козлоффа.

– Де мій син, смердючий покидьку? – просичала вона в обличчя Злидня, грізно впʼявшись у нього своїми темними очима. Злидень знову захихотів. З безодні темряви повільно вийшли три шпаринні злидні, тонкі, як аскариди. Вони тягли за собою на налигачі дезорієнтованого Грегорі.

– Хочєш обратно получіть сина, дай нам настоящую формулу таблєток, а то…, – пригрозив Козлофф.

– А то що? – насмішкувато перебила його Меріголд.

– Вєк єму волі нє відать. В лучшем случає… – глумився Злидень, – отправім к найомнікам. Там єво бистро научат уму-разуму, поняла, глупая баба?

– Набридли ви мені, – спокійно відповіла жінка і втомлено заплющила очі.

Несподівано простір завібрував від наростаючого монотонного  дзижчання і спалахнув яскравим помаранчевим світлом, вихопивши з мороку десятки злиднів, які невдоволено зашипіли.

Сукня Меріголд захвилювалася і зарухалася. Дзижчання невпинно наростало, а тіло завмерлої на одному місці чаклунки наче обростало сотнями чорнобривців. Квіти залишали тканину і, розкриваючись у польоті, перетворювалися на дрібні дрони. Голівки чорнобривців вистрілювали безліччю тонких чорних голок, які миттєво розліталися навколо, паралізуючи захованих у мороку злиднів. Серед бридотних істот почалася паніка. Темрява раз за разом спалахувала сліпучим світлом, і дрони-чорнобривці мітко влучали у сіру злиденну масу, яка вибухала зеленим смердючим гноєм.

– Взять єйо! – істерично зарепетував Козлофф.

Вцілілі злидні намагалися оточити Меріголд, але з її волосся в усі боки підіймалися росички на довгих зелених стеблинах. Рослини бризкали клейкою речовиною у злиднів, склеюючи їх докупи так, що всі їхні спроби чинити опір ставали марними. Склеєні злидні збивали з ніг паралізованих і котилися по землі аморфними купами.