Пола Маклейн - Леді Африка

білих шатах. Служники відносили наші валізи, поки босі Ідіна та Джосс вели нас повз порослі бур’яном пагорбки до місцини, де було влаштовано ретельно продуманий пікнік. Інша пара в солом’яних капелюхах розвалилася на траві, картатій ковдрі; обоє потягували коктейлі з вкритих інеєм келихів. Для більшості людей пікнік означав бутерброди й теплувату воду в баклагах. Тут же стояла машина для льоду, яка працювала на генераторі і дзижчала, мов навіжена. Грамофон видавав ритмічні трелі джазу.

— Доброго дня, — вкрадливо привітала нас вродлива струнка жінка, що лежала на ковдрі.

Вона сіла, схрестила ноги й поправила капелюха. Це була Нора Гордон, а поряд — її новий чоловік Чарльз, — блідий, чорнявий, підтягнутий шотландець, якого кілька років тому покинула сама Ідіна. Зараз вони всі здавалися близькими друзями, яким цілком комфортно одне з одним, а також із Френком, який ще не закінчив першого напою, а вже дістав свою коричневу оксамитову торбинку.

— О, Френку, любий, — сказала Ідіна. — Ось чому ми тебе запросили. Ти маєш найкращі іграшки.

— І добрий смак на жінок, — докинув Джосс і простягнув руку до торбинки.

— Чудовий у тебе вигляд, — звернулася до мене Ідіна. — І все ж таки не розумію, на що він тебе зловив. Нічого особистого, Френку.

Вона повернулася до нього з усмішкою в примружених очах:

— Ти ж точно не принц з казки.

— Френк був мені добрим другом.

— Що ми робили би без друзів?

Ідіна відкинулася на спину, підігнула коліна. Її схожа на саронг[31] сукня ковзнула й оголила бліді ноги.

— Ти біла, мов лілія! — вигукнула Нора. — Чому не підсмажуєшся тут, як усі інші?

— Вона вампір, — розсміявся Джосс. — У її в жилах зовсім нема власної крові — лише чужа, а ще віскі.

— Твоя правда, мій леве, — промуркотіла вона. — Ось чому я житиму вічно.

— Допоки не залишиш мене, — Джосс нахилився над кокаїновою доріжкою на таці. Він узяв скручений у рурочку папір і смачно затягнувся.

Ми лежали під кронами дерев, поки тіні побільшали, а світло стало золотим, а тоді пішли перевдягнутися до вечері.

Кімната, приготована для мене та Френка, була вся в килимах, коциках, уставлена вибагливо розписаними антикварними меблями.

Ліжко було масивне, а на двох круглих подушках лежали складені шовкові піжами — подарунки від Ідіни.

— Я ж казав тобі про піжаму, — мовив Френк, скидаючи свої вельветові штани. Ноги в нього були товсті, над шкарпетками стирчало густе волосся. — Вони нічого, правда ж? Здається, ти трохи налякана.

— Вони якісь легковажні. Для них усе розвага, особливо люди. Я не дуже це розумію.

— Можливо, якщо тобі випити більше, ти розслабишся.

— Не хочу втрачати голову.

— Тоді нічого не можна вдіяти, — він розсміявся. — А могла б розважитися.

— Зі мною все гаразд, — запевнила я, бажаючи закрити це питання і мріючи про те, щоб цей день якомога швидше скінчився.

Я вже скотила панчохи та скидала вологий бюстгальтер, як двері без стукоту відчинилися. Це був Джосс.

— Привіт, любі.

Його обличчям розпливлося в дружній усмішці.

— У вас є все необхідне?

Я відчула, як напружилася моя спина, та стрималася, щоб не прикритись. Така скромність здавалася б тут надмірною.

— Так, дякуємо.

— Ідіна хоче сказати тобі щось перед вечерею, Берил. Її кімната — вниз коридором, останні двері праворуч.

Він підморгнув та вийшов. Я кинула на Френка роздратований погляд.

Він знизав плечима та почав застібати кістяні ґудзики на своїй піжамі. Я бачила, що він п’яний: про це свідчили важкі рухи. Мене опанували мовби вже забуті відчуття, неначе мені з’явився привид. Френк зовсім не був схожий на Джока, але мені все одно не хотілося бачити його в такому самому стані.

— Ти ж не можеш на нього ображатися, — сказав Френк.

— Не можу? Тоді, може, образитися на тебе?

— Якась ти дратівлива.

Він підійшов і потягнувся до мене.

— Будь ласка, Френку.

Я відсторонилася.

— Це лише одна вечеря. Ми поїдемо завтра, якщо хочеш.

— Тут ніхто не працює. Не можу собі навіть уявити, на що вони витрачають вільний час.

— Гадаю, якщо в тебе достатньо грошей, можна розважатися вічно.

— Робота потрібна не лише для того, щоб сплачувати рахунки, — мене здивувало власне завзяття. — Вона сприяє розвитку.

— Тобі справді треба випити, — сказав він, повертаючись до дзеркала.

Кімната Ідіни була втричі більша за нашу, з розлогим ліжком, застеленим шовковистим хутром. Над ним висіло дзеркало в позолоченій рамі. Я ніколи такого не бачила.

— Я тут, — проспівала Ідіна з ванної.

Я знайшла її у величезній темно-зеленій оніксовій ванні. Її до підборіддя вкривала піна, запашна вода парувала.

— Тобі личить, — кивнула вона на піжаму. — Подобається?

— Вона чудова, дякую.

Я відповіла надто холодно й зрозуміла це з того, як вона глянула на мене та потягнулася до гладенького чорного мундштука, мокрими пальцями запалила сірника.

— Ти не ображаєшся за те, що я сказала тоді про Френка?

— Усе гаразд. Я просто втомилася.

Вона приклала до губів мундштук і випустила хмарку диму, не зводячи з мене погляду.

— Я не хотіла б бути білявкою, — сказала вона, — але тобі дуже личить цей колір.

— У мене кінська грива, — я підняла й відпустила пасмо. — Хоч би що я робила, ніколи не лежить як слід.

— І все-таки має ефектний вигляд.

Вона знову затягнулася сигаретою, рукою розігнала дим.

— І очі в тебе гарні — схожі на скалки блакитного скла.

— Тепер мені теж потрібно описати ваші риси?

— Я кажу тобі компліменти, люба. Здається, тобі подобається, коли це роблять чоловіки.

— Не дуже, якщо це не той чоловік, який подобається мені.

— Продовжуй, — сказала вона, сміючись. — Я страх як зголодніла без нескромності.

— Може, вам слід частіше вибиратися до міста.

Вона знову розсміялася, ніби я поводилась не як справжня сучка, а потім спитала:

— У кого ти закохана?

— Ні в кого.

— Справді? Думаю, це міг би бути Деніс Фінч Гаттон.

Вона вигнула брову, очікуючи моєї реакції. Я б померла, але не потішила її цим.

— Ти не вважаєш, що Карен до нього занадто вимоглива? Бідолашна Танні... як вона зітхає, коли він їде.

—