Пола Маклейн - Леді Африка

подумала б, що Карен настільки залежна від моди.

— Хіба це не жах? — розсміялася вона. — Сама не розумію, навіщо це зробила.

Потім вираз її обличчя змінився, й вона сказала:

— Як справи з твоїм розлученням? Ти нарешті вільна?

— Ще ні.

Кокі умовила мене написати Джоку з Доркінґа, наполягаючи на розлученні, але я досі не отримала відповіді.

— Джока притягали до суду?

— Не за це.

Вона посерйознішала, та чомусь завагалася.

— За що ж тоді?

— Нещодавно трапився ще один випадок. Свідків не було, отже, важко сказати, що дійсно сталося, але очевидно, що Джок врізався в інше авто в Накуру. А потім напав на пару, яка в ньому сиділа, нібито вони в усьому винні, а не він. Обидва автомобілі загорілися.

— Господи Боже, ніхто не постраждав?

— На щастя, ні. Вони вимагали відшкодування збитків, але нічого не було вирішено.

— Поза сумнівом, він був п’яний.

— Можна лише припускати.

Вона смикала кінець свого шарфа й здавалася збентеженою. Кілька хвилин ми просиділи в напруженій тиші. Нарешті вона сказала:

— У тебе справді чудовий вигляд, Берил. Якщо я коли-небудь тебе малюватиму, ти повинна бути в білому. Це дійсно твій колір.

Я тримала в руці прохолодний гладенький келих із коктейлем. Цятки спіненого джину та яєчного білка чіплялися за шматочки льоду.

Я втікала від скандалу, але він, зачаєний, чекав на мене тут. Було також багато інших невирішених питань — павутиння з тяжкої невисловленої неправди, з якої неможливо виплутатися. І все ж таки я була рада знову бачити Карен. Мені бракувало її товариства.

— Усе пройшло добре? — запитав Френк, коли повернувся. Ми з Карен до того часу вже попрощалися.

— Гадаю, що так. Але місто змушує мене почуватися насторожено. Ще трохи — й чутки про нас почнуть розповзатися околицями.

— У Лондоні також до біса чуток. Люди люблять побалакати. Їм важко себе стримувати.

— Що ж, я стомилася від цього.

Мого джину вже давно не було. Я помішувала в склянці осад.

— «Здається, я міг би жити серед тварин», — тихо сказала я.

— Що?

— Нічого... це вірш, який я колись чула.

Він знизав плечима, і я рішуче взялася за край столу.

— Я готова. Вези мене додому.

36

ренка не дуже цікавило сільське господарство, і на час збору врожаю він наймав робітників, отже, мав час на полювання та відвідування друзів. Його мисливська хатина розташовувалася за шістнадцять кілометрів від головного будинку в «Найтсвіку» — в долині Кедонґ. Більшість ночей він проводив там зі своїм провідником Боґо, та кожні кілька днів повертався навідати мене.

Ми обідали чи вечеряли, а потім він вів мене до спальні. Спочатку дивився на мене голу, далі клав на ліжко. Йому подобалося відчувати, як мені перехоплює подих, бачити рух моїх стегон і те, як я стискаю руками простирадло. Здавалося, він більше любив задовольняти мене, ніж отримувати насолоду, і, гадаю, цим переконував себе, нібито дбає про мене. Власне, так воно й було: він про мене піклувався, але дуже по-своєму.

Френк ніколи не брав мене силоміць, і все-таки не можу сказати, щоб він мене колись вабив. У нього була незграбна хода — перевальцем, ніби в дресированого ведмедя, він мав короткі квадратні руки й ноги та круглий живіт, тугий, мов барабан. Його розповіді за вечерею були брутальними, але він ніколи не забував запитати мене, як я почуваюся, що робила та про що думала. Він розповідав історії зі свого полювання чи виїздів, але ніколи не просив поїхати з ним, і мені це подобалося. Зустрічі з ним час від часу мене більш ніж влаштовували. Коли ми кохалися, я вбачала в цьому своєрідну угоду про фізичну близькість. Ми чимось обмінювалися одне з одним, навіть якщо це не було кохання. Я заплющувала очі або дивилася на кучеряве сиве волосся в нього на грудях та намагалася не думати, що він одного віку з моїм батьком. Він був добрим, дбав про мене. Я сподівалася, що він ніколи в мені не зневіриться.

У письмовому столі в кімнаті Френка лежала купа готівки, яка призначалася на придбання коней або на будь-що, чого мені забажається. Я часто висовувала шухляду й дивилася на гірку купюр, відчуваючи себе дивно відстороненою від світу торгівлі, де все оберталося завдяки шилінгам. Я жила без грошей так довго, що, мабуть, мала б скористатися такою нагодою, але я цього не робила. Я була вдячна Френкові, вірила, що він бажає мені добра, й усім серцем прагнула знову повернутися до тренування коней. Але досі не була готова купувати все для стайні. Мені щось заважало, тож я самотою їздила на Пегасі або гуляла околицею в шовковій кольоровій піжамі, яку придбав мені Френк у Найробі. Його подруга Ідіна Гай носила її скрізь, навіть у місті, й він подумав, що я повинна мати такий само чарівний і безтурботний вигляд.

Коли ми збиралися відвідати Ідіну в «Слейнсі» — її маєтку поблизу Ґілґіла, — він благав мене вдягнути піжаму, присягаючись, що так я почуватимусь як удома, але я все-таки надягла білу шовкову сукню — ту саму, про яку Карен казала, що це мій колір, панчохи, підбори й перли, які ми придбали у Белґравії невдовзі по тому, як Френк з’явився в моєму житті. Гадаю, мені хотілося, щоб Ідіна та її друзі вважали мене респектабельною, хоча сама не знаю, чому це мене хвилювало.

Ми приїхали до «Слейнса» спекотного липневого полудня. Маєток нагадував необроблений коштовний камінь; він розташовувався на пагорбах над Ґілґілом на восьмистах гектарах, просто біля підніжжя блакитного Абердере. Ми перебиралися з однієї вузької дороги на іншу, поки нарешті під’їхали до будинку, зведеного частково з цегли, частково з гальки. Це була мішанина кольорів та текстур, і, мабуть, завдяки цьому будинок мав настільки привабливий вигляд.

Ідіна та її чоловік самі звели цей дім, але ферму здавали в оренду. Насправді, це був третій чоловік Ідіни, й разом вони мали такий вигляд, ніби зійшли зі сторінки журналу. В обох були світла шкіра й вузькі стегна, обоє носили коротке рудувате волосся, зачесане на один бік. Було незрозуміло: це в нього жіночний вигляд чи вона нагадує чоловіка. У будь-якому разі вони скидалися на близнюків, коли зустрічали нашу машину, а поряд із ними стояли кілька служників у фесках і довгих