Пола Маклейн - Леді Африка

Не думала, що ви з нею знайомі, — сказала я, відчуваючи, що повинна захистити Карен.

— Звичайно, знайомі. Я її обожнюю. Просто не думаю, що вона з тих, хто може утримати Деніса. В ній нема й краплі шаленства.

— Ніхто не захоплюється самим лишень шаленством.

Мені чомусь було важко слухати, як Ідіна принижує Карен. Вона бувала різною, але не такою.

— Вони вдвох можуть багато про що поговорити.

— Ти так вважаєш? Якщо запитаєш у мене, то я думаю, що він занадто добре поводиться як на нежонатого. Навіщо зупинятися на одній, якщо можеш мати десятки?

— Імовірно, він і може мати десятки, — я дуже довго не говорила про Деніса, тим паче з незнайомцями. — Але Карен може робити те саме, чи не так?

— Чому ні? Жінки також можуть мати багато коханців. Десятки в обмін на десятки, допоки вони поводяться розумно та не кукурікають про це на кожному розі.

— Але таке ніколи не спрацьовує. Один завжди дізнається.

— Тоді, ти не вмієш цього робити, — заявила Ідіна.

Вона з плюскотінням підвелася. Вода стікала лискучими цівками з гладенької біло-рожевої шкіри. Досконале тіло нагадувало витвір мистецтва або ретельно приготовану страву на тарелі. Вона навіть не потягнулася по рушник, а просто стояла й дозволяла на себе дивитися, знаючи, що мені буде незручно відвернутись.

Я почервоніла: мене ображав її вигляд, її слова та її спосіб життя. Якщо вона й була взірцем витонченості й практицизму, то мене це не цікавило.

— Може, мені не потрібно цього вміти, — сказала я.

Її очі повужчали, але вже без будь-якого натяку на усмішку.

— Я не вірю тобі, люба. Кожен завжди хоче більше. Інакше, навіщо ми тут?

Вечерю подали на довгому низькому столі біля каміна. Вночі в нагір’ї завжди було холодно, але це вогнище водночас було декоративним. Від нього кімната світилася так само, як і щоки Ідіни, яка сиділа на дальньому кінці столу й керувала прийомом. Широкий камін був просто в неї за спиною, відблиски спалахували на кінчиках волосся. Трохи вище за її плечима на стіні висіли кручені буйволячі роги, прикріплені до дошки.

Щось в Ідіні нагадувало мені сокола або змію під час полювання. Оці її жорстокі яскраві очі — такі самі, як її слова; очікування того, що всі мусять чинити, як і вона, й бути постійно голодними до насолод без будь-якого хвилювання про те, що комусь на їхньому шляху може бути боляче. Я не розуміла, чому Френк проводить час серед цієї юрби. Вони здавалися знудьгованими неслухняними дітьми — з коктейлями, морфіном і сексом замість іграшок. Люди також були для них іграшками. Ідіна запросила мене до себе у ванну, щоб погратися зі мною, мов з мишею, дізнатися: втечу я чи залишуся. Тепер вона знову розпочинала гру, черговий варіант тієї самої забави. Це була салонна гра, в якій кожен додавав один рядок до історії, котра йшла по колу. Сенс був у сповіді.

Ідіна почала.

— Колись давно, коли Кенія ще не була Кенією, ми з моїм левом ще не зустрілись, і я не знала, наскільки сильно закохаюся та змінюся.

— Моя ти солодка, — сказав Джосс, обличчя якого у світлі багаття здавалося химерним і трішки дурнуватим. — Колись давно, коли Кенія ще не була Кенією, я купався у ванні з шампанським із Таллулою Бенкхед.

— Ви бавилися?

Він знущався. Ідіна й оком не змигнула.

— У найдивовижніший спосіб, — промуркотів він. — Тепер твоя черга, Берил.

— Я дуже п’яна, — сказала, намагаючись залишитися осторонь усіх цих ігор.

— Ну ж бо, гарненька! — закричав Джосс. — Ти твереза мов скло. Пограй з нами, будь ласка.

— Може пограємо натомість у карти? Я не розумію правил цієї гри.

— Тобі лише потрібно сказати якусь правду зі свого минулого.

Лише? Гра була безтурботною і безпечною — на перший погляд дитячою. Але вона полягала в тому, щоб змусити загнану мишу розкритися. Я не хотіла розповідати цим людям нічого про себе й зокрема про своє дорогоцінне минуле. Нарешті я сказала:

— Колись давно, коли Кенія ще не була Кенією, я поклала в ліжко своєї виховательки мертву чорну мамбу.

— Еге ж! Я знав, що в тобі є якась капость! — вигукнув Джосс.

— Нагадай мені, що тебе не варто розлючувати, — додала Ідіна.

— Покажи нам, що ти робиш із чорною мамбою Френка, — мов школяр-дурник зареготав Чарльз, і всі разом засміялися.

Гра йшла далі, й мені здавалося, що якщо нап’юся, то зможу не лише грати, але навіть пережити цю ніч. Їх було важко наздогнати. Я мала докладати неабияких зусиль, і коли мені нарешті це вдавалося, то вдавалося дуже добре.

Віскі змусив мене стати сентиментальною, і з кожним новим зізнанням уголос до мене підступало ще одне, не сказане, й загрожувало нападами суму. «Коли Кенія ще не була Кенією, ферма „Ґрін Гіллз“ ще існувала, а батько любив мене. Я могла стрибати вгору так само високо, як Кібії, та йти лісом без жодного звуку. Я могла виманити бородавника з нори шурхотом паперу. Мене спробував з’їсти лев, і я вижила. Я могла все, бо тоді ще жила в раю».

До півночі, коли очі в усіх несамовито заблищали, Ідіна перейшла до іншої гри. Вона посадила нас у коло та наказала видмухувати пір’їну до центру. Біля кого вона впаде, з тим тобі й спати цієї ночі. Спочатку я думала, що вона жартує, але коли Нора видмухнула перо на коліно Френка — обоє просто підвелися та пішли коридором: широкий і квадратний Френк поряд із тендітною Норою, і ніхто на них навіть ока не скосив. Моя голова йшла обертом від віскі. Усе пливло й віддалялося, мов у тунелі. Звуки доходили з невеличкою затримкою. Зараз Ідіна начебто сміялася, бо Чарльз став навколішки та поніс до неї пір’їну в зубах.

— Я ж для тебе вже підтоптана, любий.

Вона вдала, що хоче вдарити його своїм мундштуком.

— Ти не можеш мене хотіти.

— Я нічого не бачу.

Він засміявся.

— Зроби так ще.

Коли ці двоє, хитаючись, побрели коридором, я глянула на Джосса й відчула нудоту. Забагато випила. Язик був в’ялим і ніби з крейди. Очі налилися свинцем і не могли ні на що дивитися.

— Я йду в ліжко.

Його блискучі очі нагадували дзеркало.

— Річ же