Костянтин Шелест - Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест

Сходами нагору піднімався зі змішаними почуттями – пам'ятав, як загинула ця дівчина, і також розумів, що зараз він має влізти в її життя, побачить її ту, якою вона була дуже давно. Зупинився, ступивши на підлогу верхньої зали зі сходів, і кілька хвилин оглядався, роздивляючи залишки минулого. Величезний зал, яскраве сонце висвітлювало безліч різних горщиків, шухляд, стійок і підставок, які чомусь не згнили за століття. На них також стояли горщики. Схоже – колись тут росло дуже багато різного. Ну так – вона ж маг життя... от і ростила всяке. Химерне й різноманітне. Тренувалася. Зараз про її досягнення в магії нічого не зрозуміти. Але, дівчина, звичайно, молодець. Так все прорахувала... На підставі одних здогадок. З усього видно – до розкоші не прагнула. Нічого такого не помітно – цілком робоча обстановка. Скляні стіни використовувала, щоб давати максимум освітлення своїм творінням. Жодних тобі диво-машин чи ліжка п'ять метрів завширшки Макс не побачив. Та й вежа була не найвища – з усіх, метрів шістсот усього. Уявив, як між рядами горщиків із рослинами ходить дівчина... посміхається, щось там їм робить... може поливає зі старомодної великої поливачки... а може, була якась-система поливу... краплинна... може, краплі конденсувалися просто з повітря і капали в потрібне місце? Хто його знає, що ці маги напридумували ще. Але все шикарно цвіте і пахне. Троянди внизу, напевно, теж залишки її творчості. Леннар, мабуть, заходив сюди до неї, дівчина раділа... Усе тут відчувало її радість та росло ще краще…  Ніжне почуття вже жило в ній, але вона боялася навіть подумати про це... Усе це наче промайнуло перед очима наївними картинками, намальованими його уявою... Але це було не те бачення з минулого. Просто так він собі уявив чуже життя... Повне надій і сонця. Знову щось неусвідомлене потурбувало його, обірвавши думки. Озирнувся назад, прислухався... нічого. Ще рано, ще навіть на сходи не мав ніхто вилізти. Озирнувся другим зором пильніше... Теж нічого такого... Що ж тоді? Знов згадав молоду магесу... Подумав трохи про те, що, на жаль, не бачив її вдягненою, і тепер складно уявити, який вигляд мала б мати дівчина в одязі... І вибачився. "Вибачте, леді... так вийшло, – вголос сказав він, сам не знаючи кому і чому. – Хотів би я познайомитися з вами в нормальних умовах, пригостити вас якимось смачним напоєм, можливо, тістечками... Вас і Леннара... Разом. Парою. Розповіли б мені про магію і що мені з нею робити. – Він глибоко зітхнув, переводячи подих. – Ви були б гарною парою... На жаль, я не знаю, чи кохав він вас... Сподіваюся, що так. Мені здається – він не той хлопець, який міг би вас не помітити або, через відмінності в суспільному становищі, відкинув би кохання. Але так вийшло, що бачив я вас не в найкращий момент. Вибачте ще раз. Вибачте за те, що заліз до вас у дім і копаюся тут... але в мене немає виходу – мені потрібно розібратися, що тут зі мною відбувається. Хтось притягнув мене сюди і щось від мене хоче. Я б і наплював, але якось само собою все виходить, що я влізаю все глибше й глибше і назад повернути не знаю, як. Ось і до вас вліз... вибачте ще раз." – Він уклонився, витримавши маленьку паузу в нижньому положенні тіла й голови... Знову вдячно згадав Рііла. Лицар знав у цьому толк. Уклін виконували приблизно так, як кланяються, коли виходять на килим спортсмени, а за допомогою повчань і палиці Рііла, той самий уклін, що його Макс і раніше робив, заходячи до спортзалу, став виходити набагато більш витонченим і, мабуть, більш шанобливим. Випроставшись, ще раз глибоко зітхнув. Прислухався – торохтять уже... лізуть, гади... Ще хвилин десять і треба йти повторювати процедуру. Цікаво, скільки разів треба це зробити, щоб мертвяки навчилися літати? – усміхнувся власній дотепності.

Впорався за хвилин п'ятнадцять – мерці лізли щільною групою, практично один за одним, так і полетіли вниз, однією ескадрильєю. Підгадив справу лише одноногий – довелося довго чекати, той забереться. Одна нога постійно зісковзувала, але кістлявий продовжував наполегливо дертися вгору. От же… невмирущий… Так і решта скоро знову підтягнуться...   дурня яка… І знову гарна думка спала на думку в критичний момент. Дочекавшись, доки одноногий забереться майже до краю, він швиденько відрубав йому тільки одну руку, причому з того ж боку, де не було й ноги. Ось... це діло. Мертвяк завис у прострації – однією рукою він не міг підтягнутися, щоб переставити ногу, а ногу не міг переставити, поки не підтягнеться. Ось і стояв, смикаючись у роздумах, що йому робити. Шкода з іншими так не вийде – ноги їм по відрубати не дотягнешся. А як було б добре...

Визначивши час на підхід основних сил ворога, що дорівнював півгодини, знову поспішив нагору. Побродивши поміж горщиків і не знайшовши нічого цікавого, підійшов до великого дзеркала на столику. Столик колись був гарний, гнуті різьблені ніжки, інкрустація, чорне дерево зі срібними вставками... Але час нещадний до всього. А ще, видно, мародери все ж таки тут побували, тільки не встигли поживитися, так, щось вхопити встигли, он зі столика шухляди повитягували, скарби, напевно, шукали... та й усе, хтось їх злякав. Може, те воїнство, що торохтить кістками в шахті? Чи ні... оці шкелетики – якраз це й були останні мародери. Усе, що від них залишилося. Хтось їх тут вшанував, та так, що жити вони перестали... Дзеркало висіло над столиком просто так. Просто висіло в повітрі й усе. Прикольно, одначе... Красиво вийшло. Срібна пластина, схоже, не мала й товщини. Нарешті йому трапилося щось отаке, дійсно цікаве навіть зовнішньо. Хм... І чому це воно має бути магічним? На землі він би подумав, що там, ну... можливо, магніти якісь стоять... відштовхуються полюсами. У дитинстві робив собі таку іграшку – у склянку опускав два магніти від розбитих динаміків і задоволено споглядав, як вони висять один над одним. Потім склянка змінилася на цікавішу конструкцію з паличок, тепер між магнітами можна було навіть протягнути щось невелике. Може тут теж так? Тільки магніти серйозніші й паличок ніяких не треба. Придумали як зробити і все, працює досі. Провів рукою над дзеркалом і під ним, перевіряючи, чи точно ніщо його не утримує і не підпирає. Поки возився, надихав на дзеркальну поверхню, а коли перевів туди погляд, побачив напис, який проявився на запітнілому сріблі.