Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

Глава 28

Нарешті я вдома. Тут ліжко м’якіше, і не треба спати у термобілизні й теплих шкарпетках — можна знову одягати улюблену футболку. Тут зранку пахне маминим пирогом, а не просякнутими потом ковзанами. Тут повітря таке солодке, що його можна їсти ложкою на десерт… Тут так добре, тихо і затишно.

От тільки бажаний спокій так і не прийшов. Я чекаю його кожного ранку, намагаюся сховатися у рутині, розмовах із мамою, пошуках роботи чи посиденьках із Соломією. Кожного дня повторюю собі, що тепер усе на своїх місцях, що саме так має бути. Але всередині щось ворушиться, тисне, не дає нормально дихати. Відчуття, ніби я загубила щось важливе, ніби частинка мене залишилася там, у засніженому Фростгейті. І від цієї думки стає ще гірше.

Я сиджу за кухонним столом, грію руки об чашку чаю з лимоном і намагаюся виглядати хоча б наполовину такою ж безтурботною, як Соломія. Вона розвалюється на стільці навпроти, підгинає ногу під себе й махає ложечкою, як диригент паличкою.

— І от уяви, він такий підходить до мене і каже: "Кицю, ти найяскравіша зірка у цьому барі". — Вона театрально зітхає і ставить чашку на стіл. — А я йому: "Гей, астрономе, ти не на ту галактику зазіхнув!".

Я мимоволі усміхаюся, хоча сміх дається важко.

— Не знала, що ти така жорстока! Може, він справді побачив у тобі свою долю?

Соломія фиркає, роблячи невеличкий ковток.

— Та ну. Мій майбутній чоловік не ходить по барах. Він зараз заробляє гроші, щоб забезпечити наше безтурботне життя. 

— У той час, як ти ходиш по барах…

—  Угу. 

Я хочу запропонувати їй печива, але натомість завмираю, бо в цю ж секунду вібрує телефон. Вже, мабуть, у десятий раз за день. Олівер. Я дивлюся на екран, з таким острахом, ніби зараз звідти вилетить ракета.

Соломія хапає ложечку й стукає нею по моїй чашці.

— Опа, а ось і він! — співає вона, нахиляючись ближче. — Може, ти нарешті візьмеш слухавку?

— Нема про що говорити, — кажу я і вимикаю звук.

— Ага. Ви ж усе вияснили, обговорили та поставили крапку… — промовляє з сарказмом.

Я стискаю чашку міцніше.

— Він пізно одумався. Мені вже не потрібні ці розмови.

— Ти вперта, Алісо, але ж не дурна. Якщо він тобі не потрібен, то чому ти просто не скажеш йому про це?

Я глибоко видихаю.

— Бо якщо я візьму слухавку, то почну ревіти.

На кухню заходить мама. Вона досі сяє так, наче я не просто повернулася додому, а привезла з собою мішок золота і квиток на концерт її улюбленого співака. Вона обіймає мене мимохідь, ніби не може втриматися, а потім заходиться переставляти чашки на полиці, як завжди, коли їй не терпиться дізнатись, про що ми з Соломією розмовляємо. 

— Дівчата, вам ще чаю налити? — питає вона, відкриваючи чергову шафку.

— Я би краще чогось міцнішого, — бурмоче Соломія, опускаючи погляд у чашку.

Мама її ігнорує. Дивиться на мене, уважно звужує очі.

— Ти чого така кисла, Алісо? Тиждень уже вдома, а ходиш, як примара.

— Нормально я ходжу, — знову видушую посмішку. — Просто…

— Це все через того канадця, — зціплює губи так, що вони перетворюються у тонку лінію. — А я казала, що так буде!

Ненавиджу, коли вона тицяє мене носом у помилки!

— Чуєш, — шепоче Соломія, коли мама, отримавши необхідну інформацію, йде з кухні, — я вважаю, що Олівер дістався апогею відчаю. Він у розпачі, тому й дзвонить кожні п’ять хвилин.

Я мовчу. В мене немає сил це обговорювати. Я просто дивлюся на телефон, на екран, який знову засвічується його іменем. І мій палець зависає над кнопкою "відхилити", перш ніж я зовсім вимикаю телефон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍