Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

27.1

Коваль витріщається на мене так, ніби я щойно запропонував замість хокею зайнятися балетом. Його рот ледь відкривається, він підіймає брови й кілька секунд мовчить. Потім сміється. Гучно, щиро, нахиляючись вперед та хапаючи ротом повітря.

— Ти знущаєшся, Маккею? — хитає головою, витираючи сльози у куточках очей. — Хокей в Україні? Справді? Ти хоч розумієш, про що говориш?

Я не сміюся. Не реагую. Просто дивлюся на нього й чекаю.

— Чорт… — голос Коваля різко обривається. Нарешті він усвідомлює, що це не жарт. — Чорт забирай, ти серйозно?!

Я киваю.

— Олівере, — він обурено видихає, проходиться рукою по обличчю. — Ти взагалі уявляєш, куди лізеш? Це не Канада, не Штати. Хокей там навіть не поруч з тим рівнем, до якого ти звик. Немає тих умов, немає можливостей, немає нічого, що б виправдало такий крок!

— Мене не цікавлять умови, — я зітхаю, тримаючи погляд на контракті. — Якщо не знайду команду, то полечу без роботи. Імпровізуватиму. 

Коваль задихається від мого нахабства. Він буквально робиться білим, як лікарняні стіни. Я замислююся, а чи не покликати медсестру…

— Полетиш без роботи? — його голос зривається, і він тицяє пальцем у контракт. — Ти усвідомлюєш, що тобі тут пропонують? Хлопче, подивися уважніше! Отава Сенаторс дають тобі мільйони! Чортові мільйони! А ти хочеш проміняти це на пошуки дівчини, яка, можливо, вже не хоче тебе бачити? Мені, звісно, приємно, бо ж це моя дочка… Але твого ідіотизму не зменшує. 

Його слова мене не дивують. Але байдуже. Я вже прийняв рішення.

— Справа не у грошах, — кажу твердо. — І не в хокеї. Справа у ній… Я не можу втратити Алісу. 

Коваль відводить погляд до вікна. Його обурення змінюється чимось іншим. Мені важко зрозуміти цю емоцію, бо ж раніше нічого подібного я не спостерігав. 

— Ти ненормальний, Маккею, — бурмоче він. — Просто… ти грьобаний максималіст.

Я рвучко встаю, моє плече ниє від болю, але це вже не має значення. Адреналін перехоплює контроль. В мене нема часу на балачки. Треба зібрати речі, знайти свій закордонний паспорт… Я тягнуся за курткою, але не встигаю її схопити, як тренер грубо хапає мене за лікоть.

— Сядь, нещасний, — наказує він. — Ти хоч у дзеркало дивився? Ледве стоїш на ногах. Ти навіть до аеропорту не доїдеш, не те що до України.

Я стискаю щелепи. Він має рацію, але я не здамся.

— Ох, Маккею… Я не знаю, чи ти дурень, чи романтик, — продовжує тренер. — Але, щоб так просрати своє життя… Це треба вміти.

— Я не вважатиму життя просратим, якщо поверну Алісу.

— Де гарантія, що вона взагалі погодиться слухати тебе? Нащо ти їй здався?

Я опускаю голову. Він вдарив у найболючіше місце.

— Я маю дізнатися, — кажу тихо. — Навіть якщо вона мене прожене.

Коваль знову сміється, але цього разу тепло. Він махає рукою.

— Ну, гаразд. Я пропоную тобі угоду.

— Угоду? 

— Так. Ти зараз підписуєш контракт, а я  “гублю” документи, які необхідні для твого переводу в Отава Сенаторс, чим  максимально затягую процес. Можливо, мені вдасться виграти для тебе пару тижнів.

Я не можу стримати усмішку. Сьогодні тренер б’є всі рекорди з чуйності та розуміння. Кому розкажи — не повірять!

— Добре… А що я маю зробити натомість?

— Ти помиришся з Алісою та повернеш її у Канаду. Я, знаєш, теж страшенно сумую за нею… 

— А якщо я облажаюся? 

Коваль схиляється наді мною, щоб наші очі були на одному рівні. 

— Я оберу найгіршу команду в Україні, таку що навіть ніколи льоду не бачила… і ти будеш грати за неї до кінця своїх днів. Ясно?

— Ясно, тренере!

Мене переповнює натхнення. От тепер я нарешті відчуваю, що все роблю правильно. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍